Сумська обласна наукова бібліотека

ТИМЧАСОВИЙ РЕЖИМ РОБОТИ (НА ПЕРІОД ВОЄННОГО СТАНУ)

пн - чт: 9.00 - 18.00

пт - сб: 9.00 - 17.00

нд: вихідний

У разі оголошення повітряної тривоги обслуговування припиняється. Користувачі повинні пройти до найближчого укриття

Звернення громадян

Для переселенців

Зведений каталог періодичних видань у бібліотеках міста Суми

Календарі

Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2025 рік

Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2024 рік

Календар знаменних і пам’ятних дат на 2025 рік

Календар знаменних і пам’ятних дат на 2024 рік

Уроки по Joomla можно найти здесь: http://joomla25.ru/

Хороший сайт о Joomla: http://joomla25.ru/rasshirenija/.Компоненты и модули Joomla

Наші новини

Марковичі

Справді старовинний український рід Марковичів (Маркевичів) одна з окрас у генеологічних гілках наших краян. На нинішній Сумщині Марковичі з'явилися наприкінці ХVІІ століття з Прилук, де їхня шляхетська козацька родина займала значні військові посади.

Більш-менш почати оповідь про Марковичів можемо з Якова Андрійовича (1696-1770рр.) Він навчався в Київській академії, де зблизився з видатним ученим і громадським діячем Феофаном Прокоповичем, з яким потім довгі роки дружив і листувався. Після навчання в академії Яків іде служити в козацьке військо до гетьмана І.Скоропадського, де приятелює з полковником, а потім і наказним гетьманом П.Полуботком. Після кари над Полуботком було знищено і всю його політичну партію. Та Я.Маркович уцілів. Очевидно, найближчого друга захистив Ф.Прокопович, який на той час став правою рукою Петра І. Більше того Марковичу віддають у власність села Засулля під Ромнами і Сваркове на Глухівщині, що стало його родовою вотчиною.

З часом Я.Маркович доріс і до генерального підскарбія (міністра фінансів) України, займав інші визначні посади. Маркович усе життя домагався відновлення гетьманату на Україні, і саме він, Яків Маркович, подав гетьманську булаву останньому гетьману України – Кирилу Розумовському.

Визначився вплив Полуботка й на іншому. В спадщину Якову Андрійовичу дісталася Полуботкова “Хроніка” – літопис подій на Україні. Яків узявся її продовжувати. А потім аж до 1767 року веде і власний щоденник. Події, описані ним у Ромнах, Глухові, Сварковому – десять великих томів – становлять неоціненний матеріал для дослідників історії не лише Сумщини, а й усієї України.

Я.Маркович був одним з найосвіченіших людей України. Чудово володів латинню, польською, французькою, іншими мовами, був тонким знавцем мистецтва, добре знався на медицині. Мав бібліотеку. Окрім державних та літературних справ, займався й суто комерційними. Саме з прізвищем Марковича пов’язане відкриття фарфорової глини в Полошках.

Олександр Маркович (1790-1865), котрий народився і жив у Сварковому, гідно ніс добре ім’я свого діда, в історію української культури увійшов як історик, етнограф, педагог. Після закінчення Харківського університету Олександр Миколайович зайнявся дослідженням фольклору, старовини в рідному краї. Заперечував кріпацтво, виходив з клопотанням до царя звільнити від рабства його 976 ревізьких душ, та не дозволили.

У Сварковому О.Маркович власним коштом відкрив школу. Причому не лише для хлопчиків, а й для дівчаток. Навчання тут проходило на основі тих освітянських ідей, які Олександр Михайлович виклав у книзі “Про поширення письменності”, яку видав у Москві. О.Маркович частково впорядкував і видав щоденник свого діда. Дослідник надавав велику допомогу всім, хто цікавився історією і побутом України.

Помітний слід в історії вітчизняної культури залишив й інший внук Я.Марковича – Микола Маркевич (1804-1860), котрий народився в Дунайці на Глухівщині, і з цим селом та Полошками пов’язував усе своє життя майже безвиїзно, окрім навчання в Петербурзькому університеті. Палітра його зацікавлень теж вражає: історик, етнограф, поет, перекладач, композитор, архівіст. Миколі Андрійовичу належить авторство п’ятитомної “Історії України”, він уклав два фольклорні збірники українських народних пісень, написав фундаментальну працю “Звичаї, повір’я, кухня і напої українців” тощо. І все це твориться тут, під Глуховим, як і книга оригінальних віршів – “Українські мелодії”.

Шляхом М.Марковича пішов і його син Андрій (1830-1907), юрист за фахом. Він дослужив до сенатора, що не заважало йому проте, бути помітним діячем українського національно-визвольного руху. Будучи людиною музично обдарованою А.Маркевич зробив обробку ряду народних пісень.

1898 року А.Маркевич заснував у Петербурзі товариство імені Т.Г.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям України, які навчалися в закладах столиці. Йому вдалося згуртувати значні авторитети впливових людей: М.Микешина, Д.Менделєєва, М.Чайковського, Д.Яворницького, О.Пипіна, Д.Мордовця та інших. Пізніше до товариства ввійшли В.Короленко, І.Рєпін, М.Вовчок, М.Лисенко, М.Заньковецька, М.Кропивницький, інші видатні особистості України й Росії. Товариство, організоване нашим земляком, тривалий час було бастіоном українського культурного руху в царській Росії.

Линтварьови

Поміщики, власники земельних маетностей на Слобожанщині у XVIII — на поч. XX ст. Надавали кошти на будівництво дерев'яної Троїцької і реконструкцію Лучанської церков, створювали народні школи.

Наприкінці XIX ст. їхній маєток у с. Лука (м. Суми) відвідували А. П. Чехов (1888, 1889, 1894), поет О. М. Плещеєв, белетрист К. С. Баранцевич, артист П. М. Свободін, віолончеліст М. Р. Семашко, флейтист О. Г. Іваненко, письменник О. М. Потапенко, академік Котляревський, професор В. Ф. Тимофеєв, ідеолог ліберального народництва В. П. Воронцов.

Прокопій Лаврентійович — канцелярист, капітан, брат Антона Лаврентійовича. Роман Ігнатович — канцелярист. Степан — обиватель. Мсандра Василівна (у дівоцтві Розальон-Сошальська) – дружина Михайла Павловича. Тимофій Павлович — поміщик. Син Павла Михайловича. Іван Іванович – син Івана Степановича. Олександр Іванович — син Івана Степановича. Олександр Олександрович - громадський діяч. Син Олександра Івановича. Закінчив гімназію, навчався на медичному факультеті Університету Св. Володимира (м. Київ). На початку ХХ ст. - гласний Сумського повітового земства, член повітової училищної і санітарної рад, опікунської ради Сумської гімназії, опікун кількох народних училищ, почесний мировий суддя. Павло Михайлович — громадський діяч.

Син Михайла Павловича. Навчався в Петербурзькому університеті, був виключений з нього. Перебував під наглядом поліції. Наприкінці XIX - на початку XX ст. – голова Сумської земської управи, учасник революції 1905-1907, один з лідерів Селянського союзу в Сумському повіті, член редакційного бюро газети "Сумской голос" (1905-1906). Член повітової училищної ради, опікунихайло Прокопович — губернський секретар, син Прокопія Лаврентійовича. Іван Прокопович — губернський секретар, син Прокопія Лаврентійовича. Михайло Антонович — титулярний радник, син Антона Лаврентійовича. Іван Степанович — губернський секретар, син Степана, обивателя. Павло Михайлович — поміщик, надвірний радник у 1825 році отримав від Кондратьєвих маєток у с. Луці. У середині XIX ст. — предводитель дворянства Сумського повіту. Іван Михайлович — титулярний радник. Антон Михайлович — колезький регістратор. Дмитро Іванович — громад. діяч другої пол. XIX ст. У 1880-ті — гласний Сумського повітового і Харківського губернського земств, член Сумської земської управи. Костянтин Іванович — громадський діяч. Наприкінці 1880-х - на початку 1890-х років — член Сумської земської управи. Михайло Павлович — громадський діяч, колезький секретар. Син Павла Михайловича. З 1860-х — гласний Сумського повітового земства. Мав водяний млин на р. Псел поблизу с. Луки. Олекської ради Сумської жіночої гімназії. За участь у революції був ув'язнений, висланий за межі Харківської губ. Дружина — Антоніда Федорівна.

Зінаїда Михайлівна (? — 24.ХІ.1891) — лікар. Донька Михайла Павловича. Наприкінці XIX - на поч. XX ст. працювала лікарем у Сумському повіті та Серпухівському повіті Московської губернії. Мала дружні стосунки з родиною Чехових, зокрема із сестрою письменника Марією Павлівною. Олена Михайлівна - лікар. Донька Михайла Павловича. Наталія Михайлівна - учителька. Донька Михайла Павловича. Закінчила Бестужевські курси в Петербурзі. Повернувшись до с. Лука, утримувала на свій кошт селянську школу, де викладала українську мову.

Георгій Михайлович (? — ХІІ.1941) — громадський діяч, музикант-аматор. Син Михайла Павловича. Був знайомий з П. І.Чайковським, А. П. Чеховим. Учасник революції 1905-1907. Секретар Сумської земської управи (1905), гласний Харківського губернського земства, депутат І Державної думи (1906), перебував під наглядом поліції. 1917 — кандидат від Харківської губернії до Всеросійських установчих зборів. Мав дітей — Георгія і Ксенію, які емігрували.

Курдюмови

Рід путивльських купців XVII - поч. XX ст.

У XVIII ст. одна з вулиць Путивля носила ім'я Курдюмова. Іван — купець (нині вул. Дзержинського), який у середині XVII ст. торгував на Правобережній Україні.

Надія Олексіївна — купчиха. Мала 3 синів.
Дем'ян Гаврилович — купець 2-ї гільдії. Мав сина Володимира.
Григорій Миколайович — купець 1-ї гільдії, почесний громадянин, меценат.

У 1871 році мав капітал понад 100 тис. крб. Надавав кошти на ремонт Благовіщенської, Воскресенської, Покровської та інших церков Путивля, на будівництво й утримання шкіл, заснував разом із синами богадільню (нині приміщення СШ № 2). Мав 6 синів.

Алчевський

Алчевський Олексій Кирилович
(1836—1901)

Був помітною особистістю на діловому олімпі Росії, представником південно-заводської промисловості, купець Харківської першої гільдії.

Алчевський Олексій Кирилович починав свою діяльність у Сумах Харківської губернії. Але відомим у ділових колах півдня Росії став 1868 року, коли потрапив до числа засновників і членів правління Харківського торгового банку. Цей банк став першим у Росії приватним акціонерним банком. У подальшому, в 1871 році, Алчевський бере участь у створенні Харківського земельного банку і з 1871 до 1901 року був головою його правління. Сам Алчевський великими капіталами не володів, але він зміг все вміло організувати. З часом у нього з'явився контрольний пакет акцій. Олексій Кирилович фактично став повним розпорядником обох банків; ці банки обслуговували різні підприємства Алчевського. Банківський бізнес допоміг Алчевському стати великим землевласником. На своїх землях він 1875 року заснував гірничо-промислове товариство, правління якого розміщувалося в Харкові.

А 1895 року взяв активну участь у створенні Донецько-Юр'ївського металургійного товариства з правлінням у Петербурзі. Алчевський входив до дирекції цього товариства. У роки промислового піднесення (90-і XIX ст.) підприємства Алчевського залучали також іноземних інвесторів. До кінця XIX століття власність О.Алчевського оцінювалася в 12 млн. рублів.

Але з початку XX століття в Росії розпочалася економічна криза. Вона не оминула й підприємства Алчевського. Рятуючись від банкрутства, Олексій Кирилович намагався отримати урядове замовлення для своїх металургійних підприємств. Окрім того, він домагався у Міністерстві фінансів дозволу на випуск облігацій на 8 млн. рублів під заклад свого майна. Але міністр фінансів С.Вітте відмовив йому. Причина відмови не зовсім зрозуміла, тому що після трагічної загибелі Алчевського (7 травня 1901 року він кинувся під потяг на Варшавському вокзалі в Петербурзі) той самий Вітте і Міністерство фінансів заявили про готовність фінансувати банки Алчевського, тому що справи підприємства передавалися до рук Московського торгового будинку братів Рябушинських. Але утримаємося від подальших коментарів.

Олексій Кирилович Алчевський зробив великий внесок у розвиток економіки на південному сході України.

Абаза

Абаза Олександр Огійович
(1821 — 1895)

Відомий і досить впливовий державний діяч, належав до політичної промислової еліти Російської імперії. У нього був великий маєток у Шполі Черкаського повіту Київської губернії. Промислові виробництва: цегельний завод і паровий млин у Василькові Звенигородського повіту Київської губернії, винокурне виробництво у Воробіївці Брацлавського повіту Подільської губернії і, нарешті, в самій Шполі – машинобудівний завод, який працював на всю округу. Крім того, він мав досить велике бурякоцукрове виробництво.

Відгуки про Абазу в історичній літературі не дуже принадні. Найчастіше йому дорікають у використанні службового становища для здійснення своїх ділових операцій. У цьому розумінні і сучасники Олександра Огійовича висловлювалися про нього неоднозначно. Однак у більшості своїй вони бачили в Абазі досить розумну, ерудовану людину, блискучого оратора, вмілого господарника та організатора, що чудово розумівся на економічних питаннях

Змолоду світський лев і пристрасний гравець, він, одруженням з дочкою відкупника Бенардані, набув великого статку, збільшивши його грошовими оборотами та вмінням користуватися своїм становищем і впливом для комерційних справ.

Посідаючи таке значне становище, Абаза активно впливав на економічну політику, в тім числі і для власної вигоди. Він виступив ініціатором утворення банку, який допомогав кожному землеволодінню — і селянському, і середньому, і великому. Фінансові операції, пов'язані з його ім'ям, Абаза здійснював через одеський банк Рафаловича, якому довіряв і надавав урядову підтримку. Абаза був великим акціонером різноманітних залізничних товариств, які будували та експлуатували густу мережу залізниць, у тім числі і на теренах України. Велику увагу Олександр Огійович приділяв розвиткові цукрової промисловості. Активно втручався в справи галузі, наприклад, врятував її від кризи у 1887 — 1888 роках. Не викликає сумніву, що діяльність цієї активної і деякою мірою авантюрної людини, мала багато позитивних економічних результатів для вітчизни.