Сумська обласна наукова бібліотека

ТИМЧАСОВИЙ РЕЖИМ РОБОТИ (НА ПЕРІОД ВОЄННОГО СТАНУ)

пн - чт: 9.00 - 18.00

пт - сб: 9.00 - 17.00

нд: вихідний

У разі оголошення повітряної тривоги обслуговування припиняється. Користувачі повинні пройти до найближчого укриття

Звернення громадян

Для переселенців

Зведений каталог періодичних видань у бібліотеках міста Суми

Календарі

Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2025 рік

Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2024 рік

Календар знаменних і пам’ятних дат на 2025 рік

Календар знаменних і пам’ятних дат на 2024 рік

Уроки по Joomla можно найти здесь: http://joomla25.ru/

Хороший сайт о Joomla: http://joomla25.ru/rasshirenija/.Компоненты и модули Joomla

Наші новини

Шевченко-художник на Сумщині

Тарас Григорович Шевченко бував на Сумщині кілька разів. Він проїжджав її землями з Петербурга до Києва і навпаки, а іноді робив і спеціальні поїздки, (в 1845 році – на ярмарок у Ромни, у 1859 році – до друзів і знайомих на Лебединщину й Конотопшину). Ці подорожі широко відбилися у його літературній і мистецькій творчості, в повістях і щоденнику. З Сумщиною зв’язано близько десятка творів Шевченка-художника, в яких виявилась більшість рис і властивостей, притаманних йому як живописцеві й графіку. У них також відбилися його глибокий реалізм, демократична й революційна спрямованість, прагнення відтворити правду життя. Малюнкам Шевченка властиві поетична задушевність, майстерність рисунка, велика простота й виразність картин, емоційна сила й гуманізм. Творчість Шевченка-поета й Шевченка-художника ідейно й тематично ЄДИНІ, взаємопов’язані і доповнюють одна другу.

Хронологічно першим малярським твором Т. Шевченка, зв’язаним з Сумщиною, є портрет ротмістра Йосипа Федоровича Рудзинського, сина кролевецького повітового лікаря Ф. II. Рудзинського. Їдучи з Петербурга на Україну через Есмань і Глухів, Шевченко, ймовірно, зупинявся в Кролевці і в цей час написав портрет Рудзинського, який саме тоді жив там у свого батька.

Цей твір Шевченка, як і більшість його портретів, відзначається глибокою увагою до внутрішнього світу людини, її психології. Зосереджений і вольовий характер учасника багатьох військових походів, у тому числі боротьби проти турків у 1828-29 рр. постає, на портреті.

Влітку 1845 року Т. Г. Шевченко приїздив на Іллінський ярмарок у Ромни. Тоді він був у стані високого творчого піднесення, з особливим інтересом спостерігав і вивчав навколишнє життя. Ця подорож по Роменщині великою мірою відбилася згодом у повісті «Наймичка», де відтворено панораму роменських околиць, Ромоданівський шлях та багато інших подробиць топографічного й побутового характеру.

Саме на цей період (1844-47 рр.) припадає створення Шевченком йото видатних політичних і революційних творів («Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та ін.). Під час роменської подорожі, він бачив гостро-негативні постаті представників феодального панства, шо викликали в нього антипатію.

З літа 1845 року зберігалися деякі недатовані малюнки Шевченка, не вказане й місце створення їх. Але та увага, з якою він вивчав тоді дійсність, дозволяє припустити, що такі твори, як «Дерево», «Узлісся» та інші намальовані саме під час поїздки по Роменщині.

Важливе місце в творчості Шевченка-художника належить пейзажній темі. Пейзажний живопис посідає в образотворчому мистецтві поважне місце, він передає неповторність краси рідної землі, вчить бачити й відчувати її своєрідність і багатство. Зрозуміла річ, пейзажний живопис може глибоко передати почуття й погляди художника, відбити світогляд митця, його філософські переконання.

Картини природи в поезії Шевченка зустрічаються досить часто і несуть важливе ідейно-естетичне навантаження. Такими є й пейзажні зарисовки поета, малюнки, ескізи, картини. Водночас – це своєрідний художній літопис його життя, вони показують, де бував Кобзар, що його вразило, що привернуло увагу, які почуття викликало.

Першим пейзажним малюнком Шевченка з Сумщини є «Урочище Стінка» (таку назву має одна місцевість у Роменському районі). В ньому чудово передається почуття широкого простору.

В альбомі малюнків, створених Шевченком у 1858-1859 роках, є два пейзажних твори з написом «У Лихвині», (село Лифине – тепер у Лебединському районі). Т. Г. ІІІевченко був у Лифиному) в червні 1859 року. Ще в Москві він зустрівся з поміщиком Д. Хрущовим, ліберальним громадським діячем, прихильником селянської реформи. Хрущов запросив поета до себе в гості на Лебединшину. Шлях їх лежав через Харків і Суми. В Лифині Шевченко пробув кілька днів, написав вірш «Ой по горі ромен цвіте», зустрічався з своїми лебединськими шанувальниками – братами Залеськими й художником Мантейфелем. Разом вони варили кашу на хуторі Нови.

На одному примірнику свого офорта «Приятелі Шевченко зробив такий дарчий напис: «Варенушному архимайстрові А. М. Залеському на пам’ять 6 іюня 1859 на Нови Т. Шевченко». Інший подарований офорт має напис: «Наталии Александровне Хрущовой на память 8 іюня 1859 Т. Шевченко». З таким же написом подарував Шевченко Хрущовій і офорт «Вечір в Альбано поблизу Рима». А у вересні того ж року Шевченко надіслав Н. Хрущовій свій естамп «Мангишлацький сад».

Можливо, ця увага до Н. О. Хрущової пояснюється тим, що вона глибоко цікавилася громадськими й політичними питаннями, художньою літературою, поділяла програму «Колокола» О. Герцена. Згодом вона була взята, під негласний нагляд поліції і вважалася «підозрілою».

Один з малюнків «У Лихвині» відтворює чарівний куточок цієї місцевості. На передньому плані – ставок з греблею, біля якої невеличка хатина й могутні вікові верби. Трохи далі – схил гори з групою дерев. Розсипалися дерева й по низині за греблею.

Мальований пером і тушшю, цей пейзаж свідчить, які великі можливості криє в собі цей матеріал під рукою майстра. Поетичний, лірично-наснажений малюнок дуже виразно передає просту красу звичайного куточка нашої землі.

Інший малюнок «У Лихвині» відтворює частину внутрішнього вигляду: садиби з будинком і кількома дубами. В Лифині створив Шевченко й етюд «Дуб».

У різних джерелах згадується про те, що за час перебування на Лебедиищині Шевченко намалював також портрет Н. Хрущової, портрети селянки й садівника і ряд інших творів, які не дійшли до нашого часу. У коментарях до «Мистецької спадщини Т. Г. Шевченка» (див. том IV, 1963 . стор. 101, 102 і 103) це заперечується на тій підставі, що так багато творів за короткий час перебування в Лебединському районі Шевченко не міг написати. Викликає сумнів і манера письма деяких з них.

Однак переконливим здається твердження дослідників, які вважають, що частина лифинських малюнків загубилася. Так, Є. Середа звертає увагу на те, що на одному з малюнків «У Лихвині» стоїть № 5, а на другому № 9. А те, що було між ними, дійсно до нас не дійшло (див. збірник «Тарас Шевченко – художник», 1, 1963, стор. 108).

У серпні 1859 року Шевченко повертався з Київщини в Петербург. За політичні розмови з селянами й антикріпосницькі виступи йому заборонили далі Перебувати на Україні. По дорозі Шевченко вирішив відвідати село Гирівку біля Конотопа, де проживала родина Лазаревських. Поет глибоко шанував братів Лазаревських, дружив з ними, а вони в свою чергу надавали йому всіляку підтримку, ще під час заслання, а потім у Петербурзі.

Звертаючись одного разу до Афанасії Олексіївни – матері своїх друзів, Шевченко писав так: «Благородных сыновей Ваших я привык называть моими родными братьями, позвольте же Вас называть моею родною невиданною и искрейно-любимой матерью».

Перебуваючи з 21 по 25 серпня в Гирівці, Шевченко намалював портрет А. О. Лазаревської. Виконано його італійським олівцем і крейдою на тонованому папері. У зверненому прямо на глядача обличчі Лазаревської, в її широко відкритих очах надзвичайно виразно передано щирість і доброту, лагідність цієї не молодої вже жінки.

У малярській, спадщині Т. Г. Шевченка є офорт і кілька малюнків-ескізів «Дві дівчини». Працюючи над ними, Тарас Григорович завдяки Т. Честахівському познайомивсь в Петербурзі з родиною кріпаків Соколенків з Славгорода (нині Краснопільський район). Соколенки належали князю Голіцину. Один з них – Петро був кріпосним художником, малював портрети членів, сім’ї Голіцина, опоряджував його будинки тощо. Познайомившись з Шевченком, П. Соколенко зазнав його впливу, став відвідувати лекції в Академії художеств, писати вірші, створив кілька малюнків, на яких зображений Шевченко («Шевченко дарує «Буквар», «Учні Шевченка переписують його «Буквар» та ін.). Є в нього також етюди, навіяні поезією «Кобзаря».

Добрим знайомим Шевченка протягом майже тридцяти років був Федот Леонтійович Ткаченко з с. Груні Охтирського району. Вони разом працювали в майстерні Ширяєва, звідти Ф. Ткаченко вступив до Академії художеств. Федот Ткаченко також був учнем К. Брюллова, деякий час разом з Шевченком жив на одній квартирі. Ставши вчителем малювання, Ткаченко час від часу листувався з поетом.

Дружні взаємини були в Шевченка також із старшим братом Ткаченка – Григорієм, учнем Академії художеств по класу архітектури.

Трудящі Сумщини, як і всієї нашої країни, свято шанують пам’ять Шевченка. Його іменем названо кілька колгоспів, кінотеатрів, клубів. Пам’ятники великому Кобзареві поставлено в Сумах, Ромнах, Лебедині, Недригайлові, Кролевці, Шевченковому (колишній Гирівці) і багатьох інших населених пунктах.

Ю.Ступак

Ленінська правда. – 1968. – 10 бер. – С. 3.

Видавець творів Т. Г. Шевченка

Недавно у ряді газет, у тому числі і в «Ленінській правді», публікувалась кореспонденція ТАРС під назвою «Унікальна знахідка». В ній говорилося про виявлений в книжковому фонді Ленінградського музею Великої Жовтневої соціалістичної революції примірник першого видання поеми Т. Г. Шевченка з таким автографом геніального українського поета: «В вечное и потомственное владение передаю право сего сочинения Ивану Тимофеевичу Лысенкову. Т. Шевченко. 1843 февраля 3 Санкт-Петербург».

Читачам «Ленінської правди цікаво буде довідатись, що згаданий в дарчому, написові великого Кобзаря І. Т. Лисенков – наш земляк, уродженець міста Сум. Тут, у Сумах, в роки дитинства одержав він початкову грамоту й пристрасно, на все життя, полюбив книгу. І вже відтоді, з дитячих років, книга стала для нього не лише джерелом найкращої втіхи, а одночасно і засобом існування: хлопчик почав заробляти на свій прожиток продажем книг на ярмарках та базарах.

Пізніше він стає за прилавок відомої в Петербурзі книгарні Глазунова як його прикажчик, а в 30-х роках відкриває власну книгарню, яку постійно відвідували Пушкін, Крилов, Гоголь, Гнєдич та інші тогочасні письменники.

Радянський літературознавець М. Ашукін виділяв колоритну постать Лисенкова серед інших книгопродавців і з особливого похвалою говорив про його видавничу діяльність.

У близьких стосунках з Лисенковим був Т. Г. Шевченко, який в 1843 р. продав петербурзькому видавцеві з Сум право на перевидання своїх творів, опублікованих на той час. Пушкін, постійно терплячи матеріальні труднощі, не раз позичав у Лисенкова гроші, іноді в досить значному розмірі. Книжками великої бібліотеки Лисенкова користувалися численні його знайомі – письменники, артисти, студенти.

Багато енергії витрачав пристрасний книголюб на збирання цікавих книжкових і рукописних фоліантів. У 1861 р. він подарував Харківському університету з своєї колекції дорогоцінну збірку рукописів видатного українського філософа і просвітителя XVIII ст. Г. С. Сковороди.

Не забув Лисенков і свого рідного міста Суми. З його ініціативи і на його кошти тут влаштовували для учнів усіх міських шкіл свято зустрічі весни, з таким піднесенням описане сто років тому письменником Г. П. Данилевським, який звернувся з палким закликом до громадян інших міст нашого краю наслідувати добрий приклад Сум і хоч один раз на рік святковим променем осявати нерозважні будні школярів.

Ніхто в той час такого заклику не підтримав. Та й в самих Сумах встановлене, Лисенковим дитяче свято незабаром зовсім відмерло. «Стовпи міста» знайшли в ньому якесь зерно, політичної небезпеки...

П. Сапухін

Ленінська правда. – 1962. – 18 лип. – С. 3.

Фольклорні записи поета в нашому краю

Народна пісня завжди виражала настрої й прагнення трудящих, їх ставлення до подій, розуміння навколишнього світу.

Т. Г. Шевченко протягом усього свого життя цікавився народною творчістю. Вона була одним з тих джерел, з яких виростала поетична творчість Кобзаря. Шевченко з глибоким інтересом вивчав збірники народної творчості, але ще з більшою увагою він прислухався до пісні в устах народу і залишив велику кількість записів народних пісень, багатьох частушок. Записав Шевченко й кілька переказів та приказок.

Фольклорні записи Шевченка відзначаються точністю, в них не було ніяких відхилень від того, як пісні виконувалися в народному середовищі.

Характерною рисою Шевченка-фольклориста було прагнення збирати передусім сучасний йому фольклор. Найбільш цікавило поета те, як у народній творчості відбилися визвольні прагнення, протест проти гноблення. Фольклор був для Шевченка одним із засобів пізнання народного життя.

Перебування Шевченка у 1859 році в селі Гирівці на Конотопщині було недовгочасним. Він приїхав туди о десятій годині вечора 21 серпня, а виїхав уранці 25 серпня. За спогадами Ф. Лазаревського, настрій у Шевченка в той час був пригніченим. Адже він зазнав тоді багато переслідувань, і йому заборонили перебувати на Україні.

Однак і за цих умов Шевченко багато працював. Лазаревський відзначає, що поет вставав і йшов у садок. В ці дні він намалював портрет А. Лазаревської, працював над своїми рукописами, зустрічався з селянами Гирівки.

Тут Шевченко записав дві народні пісні. Автографи їх містяться на другій сторінці аркуша, на якому Шевченко переписав вірш «Ой по горі роман цвіте». Під текстом цього вірша стоїть дата: «1859. 23 августа. Гирівка».

Перша пісня має журливий характер: батько радить синові одружитися з сиротиною, з неї може бути добра господарка. Однак життя тогочасне, кріпосницька дійсність не могли справдити таких надій, пісня закінчується сумним узагальненням – не з усякої сиротини буде господарка, не кожну людину чекає щастя, радість у житті:

      Теши, сину, ясенину –
      Гостре кіллячко буде,
      Бери, сину, сиротину –
      Господаронька буде.
            Не з всякої ясенини
            Гостре кіллячко буде,
            Не з всякої сиротини
            Господаронька буде.

Друга пісня має сатиричний характер, вона виявляє неприхильне ставлення селян до церковників, відбиває небажання селян відвідувати церкву:

      Ходить собі по церковці,
      Книжечку читає,
      Та сам собі дивується,
      Що людей немає.
             Попе! попе! будеш битий –
             Не вмієш читати,
             Та не вмієш так як треба
             Людей научати.

Ці фольклорні записи – цікавий момент у зв’язках Шевченка з Сумщиною. Вони відтворюють непереборне бажання поета збирати пісенні творіння народу, вивчати його настрої.

Фольклорні записи Шевченка увічнюють сторінки поетичного літопису народного життя.

Ю. Ступак

Ленінська правда. – 1961. – 10 берез. – С. 3.

Дуб Тараса Шевченка

Коли в’їжджатимете в село Андріївну, що на Роменщині, вашу увагу привертає крислатий дуб-велетень. Він стоїть самотньо на леваді. Чудово сформована крона цього дерева. Від стовбура рівномірно в усі боки на 20 метрів розкинулось розлоге гілля, одягнене в пишне вбрання темно-зеленого листя. Обняти стовбур можуть лише чотири чоловіки, взявшись за руки.

Шумить зеленим листям дуб-велетень, ніби оповідає людям про сиву давнину, сховану в глибині віків.

Старожили села Андріївки розповідають, що колись, понад сто років тому, під розкішною кроною дуба відпочивав український народний поет революціонер-демократ Тарас Григорович Шевченко.

Сторіччя, яке минуло з тих днів, не згладило з людської пам’яті цю знаменну подію. Живучими, свіжими є людські перекази, що передаються з уст в уста. Кажуть, що Кобзар тут зустрічався з селянами, пестив їх дітей.

Ці народні перекази не позбавлені ймовірності. Відомо, що в один із приїздів на Україну Т. Г. Шевченко відвідав Ільїнський ярмарок в Ромнах. Не виключена можливість, що, проїжджаючи Ромоданівським шляхом, він по дорозі завітав і до села Андріївки.

Як дорогу реліквію зберігають колгоспники дерево. Проходячи повз нього, вони віддають низький уклін світлій пам’яті великого Кобзаря.

«Тарасів дуб»... Про нього складають легенди, місцеві поети пишуть щирі вірші. Житель Андріївки поет Федір Швіндін, який загинув смертю героя в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, писав:

      Так і мені б
      Всі винести знегоди
      І буть в сто літ
      Таким же молодим.
      Щоб славить піснею
      Діла твої, народе,
      Тобою дихати,
      Тобою жить одним.

І. Шурхало

Ленінська правда. – 1959. – 12 лип. – С. 4.

По слідах великого поета

У 1845 році Т. Г. Шевченку довелося побувати в багатьох місцях України – в Києві, на Чернігівщині, Полтавщині.

Невимовні страждання кріпаків, дикий розгул панської сваволі сповнювали гнівом серце поета. На сторінках його альбому поряд із степовими могилами ставали сумні постаті жебраків, замучених селян, знедолених бандуристів. Пристрасна Шевченкова муза забриніла з такою силою обурення, що його тогочасному приятелеві Костомарову, за власними його словами, стало «і моторошно, і солодко, і боляче, і принадно»...

Про тодішні свої враження Тарас Григорович писав одному із друзів: «Всюди їздив і всюди плакав».

Побував Шевченко і в деяких місцях нинішньої Сумської області. Він уже й раніш багато чув про Ромни, які були тоді широко відомими не лише на Україні, а й далеко поза її межами. Саме тут почали виробляти сільськогосподарські машини вітчизняної конструкції. Тут, як знав про це Шевченко, працював над своїми матеріалами про історію України М. П. Погодін, відомий російський історик. Славились Ромни також Ільїнським ярмарком.

Відвідав такий ярмарок в липні 1845 року і Тарас Григорович. Пробув він в Ромнах три дні й вдосталь надивився на все те, що було характерним для великого торжища кріпацького ладу. Сильні були роменські враження. Через 12 років, перебуваючи в далекому засланні, він повертається до них у своїх спогадах. З огидою і обуренням згадує Шевченко про старого поміщика розпутника Якубовича, про «зборище п’яниць-ремонтерів», на розвагу яких циганський хор виконував спотворену пісню на слова безсмертної поезії Лермонтова «Горные вершини спят во тьме ночной». І все це, навіть в минулому, здається йому жахливим виром, якоюсь брудною «ковбанею».

Тільки й відпочило в Ромнах серце поета, коли дивився він п’єсу Котляревського «Москаль-чарівник». Шевченко був зачарований незрівнянною грою «геніального артиста Соленика в ролі Чупруна».

Вільно зітхнули Шевченкові груди, коли виїхав він із міста на широкий Ромоданівський шлях, лишивши позаду прославлений ярмарок з його задушливою пилюгою, нестерпним галасом і остогидлими панами й підпанками.

Удруге Тарас Григорович побував на Сумщині в 1859 році, після повернення із заслання до Петербурга.

Нелегко було поетові, який перебував під наглядом поліції, одержати дозвіл на подорож до України. Царський уряд вважав дуже небезпечними будь-які зв’язки з народом поета, якого граф Орлов, слідчий в справі Шевченка, ха¬рактеризував цареві як «одного з найбільших злочинців».

Однак Шевченко, незважаючи на це, знов використовував свої зустрічі з селянами, щоб викликати в них антиурядові, антирелігійні настрої. Про це згадують багато його сучасників. Загальновідомим є факт арешту Шевченка жандармами на Київщині та допиту йото київським генерал-губернатором князем Васильчиковим. Тарасу Григоровичу після цього було запропоновано негайно виїхати з України.

І от поет знову в дорозі...

Шлях до Петербурга обрав він,через нинішню Сумщину. Дуже вже йому заманулося побувати в сім’ї своїх друзів-братів Лазаревських і особисто познайомитися з їх матір’ю Афанасією Олексіївною, з якою він і до цього листувався, називаючи її «рідною, небаченою і щиро любимою матусею».

Лазаревські жили в Гирівці (нині с. Шевченкове, Дубов’язівського району). Поет приїхав до них 21 серпня 1859 року, о 10 годині вечора. Настрій у нього був пригнічений. Все, що він бачив і що пережив на батьківщині, до якої так линуло його серце, і звідки його тепер випроваджували, надзвичайно його вразило.

Сумний настрій поета дещо пом’якшувався враженнями, які він одержав в глухій Гирівці, де принаймні на короткий час, – можна було почувати себе позбавленим жандармського ока. Шевченко знаходить тут втіху в щирій розмові з селянами, з насолодою спостерігає старий гирівський парк, на який вже лягли перші фарби золотої осені. Він пише тут портрет старенької, Афанасії Олексіївни, яка, справді, поставилася до нього з материнською ласкою і якій він дарує свій офорт «Свята родина» з власноручним підписом.

Затримуватися Шевченко не міг. Підписка, яку відібрав у нього київський губернатор, зобов’язувала його поспішати з виїздом. Федір Матвійович Лазаревський, що приятелював з Шевченком ще з часів його оренбурзького заслання, побажав поділити самотність поета хоч на частині довгої його дороги.

Ранком 25 серпня Шевченко залишив Гирівку, супроводжуваний найдоброзичливішими побажаннями й гостинними запрошеннями приїжджати сюди в майбутньому.

Перепочинок в Конотопі був коротким, і подорожні того самого дня, – власне, коли вже день встиг обернутися на ніч – прибули до м. Кролевця. Тут жила сестра Федора Лазаревського – Глафіра Матвіївна. Шевченко лишив їй на спомин примірник свого «Кобзаря» з автографом і вже наступного дня – 26 серпня – їхав далі на Глухів тим самим шляхом, яким колись їхав великий російський сатирик Д. І. Фонвізін.

А в Чернігів на адресу губернатора везли в цей саме час термінове повідомлення кролевецької поліції про перебування небезпечного поета в цьому місті. Отже, під прицілом царських жандармів був не лише кожний вірш, а й кожен крок великого поета.

Через день, Україна лишилась позаду. Шевченкові не довелося більше побувати на своїй батьківщині. Через два роки до Канева привезли домовину з його тілом. Супутником бездиханного Шевченка і на цей раз був один із братів Лазаревських – Олександр Матвійович. Він супроводжував прах поета від Петербурга до самої Чернечої гори над Дніпром.

Висока могила назавжди прийняла до себе Шевченка. Народ навіки увібрав в своє серце полум’яне слово його безсмертної поезії.

Сапухін П. По слідах великого поета //Більшовицька зброя. – 1949. – 11 берез. – С. 4.

Сумська Шевченкіана

Тарас Шевченко!... Це ім'я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Руставелі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства. Президент США Ліндон Джонсон колись сказав: «Шевченко цілком заслуговує на почесті, якими оточується. Він був більше, ніж українець - він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, ніж поет - він
був хоробрим войовником за права і волю людей».