По слідах великого поета

У 1845 році Т. Г. Шевченку довелося побувати в багатьох місцях України – в Києві, на Чернігівщині, Полтавщині.

Невимовні страждання кріпаків, дикий розгул панської сваволі сповнювали гнівом серце поета. На сторінках його альбому поряд із степовими могилами ставали сумні постаті жебраків, замучених селян, знедолених бандуристів. Пристрасна Шевченкова муза забриніла з такою силою обурення, що його тогочасному приятелеві Костомарову, за власними його словами, стало «і моторошно, і солодко, і боляче, і принадно»...

Про тодішні свої враження Тарас Григорович писав одному із друзів: «Всюди їздив і всюди плакав».

Побував Шевченко і в деяких місцях нинішньої Сумської області. Він уже й раніш багато чув про Ромни, які були тоді широко відомими не лише на Україні, а й далеко поза її межами. Саме тут почали виробляти сільськогосподарські машини вітчизняної конструкції. Тут, як знав про це Шевченко, працював над своїми матеріалами про історію України М. П. Погодін, відомий російський історик. Славились Ромни також Ільїнським ярмарком.

Відвідав такий ярмарок в липні 1845 року і Тарас Григорович. Пробув він в Ромнах три дні й вдосталь надивився на все те, що було характерним для великого торжища кріпацького ладу. Сильні були роменські враження. Через 12 років, перебуваючи в далекому засланні, він повертається до них у своїх спогадах. З огидою і обуренням згадує Шевченко про старого поміщика розпутника Якубовича, про «зборище п’яниць-ремонтерів», на розвагу яких циганський хор виконував спотворену пісню на слова безсмертної поезії Лермонтова «Горные вершини спят во тьме ночной». І все це, навіть в минулому, здається йому жахливим виром, якоюсь брудною «ковбанею».

Тільки й відпочило в Ромнах серце поета, коли дивився він п’єсу Котляревського «Москаль-чарівник». Шевченко був зачарований незрівнянною грою «геніального артиста Соленика в ролі Чупруна».

Вільно зітхнули Шевченкові груди, коли виїхав він із міста на широкий Ромоданівський шлях, лишивши позаду прославлений ярмарок з його задушливою пилюгою, нестерпним галасом і остогидлими панами й підпанками.

Удруге Тарас Григорович побував на Сумщині в 1859 році, після повернення із заслання до Петербурга.

Нелегко було поетові, який перебував під наглядом поліції, одержати дозвіл на подорож до України. Царський уряд вважав дуже небезпечними будь-які зв’язки з народом поета, якого граф Орлов, слідчий в справі Шевченка, ха¬рактеризував цареві як «одного з найбільших злочинців».

Однак Шевченко, незважаючи на це, знов використовував свої зустрічі з селянами, щоб викликати в них антиурядові, антирелігійні настрої. Про це згадують багато його сучасників. Загальновідомим є факт арешту Шевченка жандармами на Київщині та допиту йото київським генерал-губернатором князем Васильчиковим. Тарасу Григоровичу після цього було запропоновано негайно виїхати з України.

І от поет знову в дорозі...

Шлях до Петербурга обрав він,через нинішню Сумщину. Дуже вже йому заманулося побувати в сім’ї своїх друзів-братів Лазаревських і особисто познайомитися з їх матір’ю Афанасією Олексіївною, з якою він і до цього листувався, називаючи її «рідною, небаченою і щиро любимою матусею».

Лазаревські жили в Гирівці (нині с. Шевченкове, Дубов’язівського району). Поет приїхав до них 21 серпня 1859 року, о 10 годині вечора. Настрій у нього був пригнічений. Все, що він бачив і що пережив на батьківщині, до якої так линуло його серце, і звідки його тепер випроваджували, надзвичайно його вразило.

Сумний настрій поета дещо пом’якшувався враженнями, які він одержав в глухій Гирівці, де принаймні на короткий час, – можна було почувати себе позбавленим жандармського ока. Шевченко знаходить тут втіху в щирій розмові з селянами, з насолодою спостерігає старий гирівський парк, на який вже лягли перші фарби золотої осені. Він пише тут портрет старенької, Афанасії Олексіївни, яка, справді, поставилася до нього з материнською ласкою і якій він дарує свій офорт «Свята родина» з власноручним підписом.

Затримуватися Шевченко не міг. Підписка, яку відібрав у нього київський губернатор, зобов’язувала його поспішати з виїздом. Федір Матвійович Лазаревський, що приятелював з Шевченком ще з часів його оренбурзького заслання, побажав поділити самотність поета хоч на частині довгої його дороги.

Ранком 25 серпня Шевченко залишив Гирівку, супроводжуваний найдоброзичливішими побажаннями й гостинними запрошеннями приїжджати сюди в майбутньому.

Перепочинок в Конотопі був коротким, і подорожні того самого дня, – власне, коли вже день встиг обернутися на ніч – прибули до м. Кролевця. Тут жила сестра Федора Лазаревського – Глафіра Матвіївна. Шевченко лишив їй на спомин примірник свого «Кобзаря» з автографом і вже наступного дня – 26 серпня – їхав далі на Глухів тим самим шляхом, яким колись їхав великий російський сатирик Д. І. Фонвізін.

А в Чернігів на адресу губернатора везли в цей саме час термінове повідомлення кролевецької поліції про перебування небезпечного поета в цьому місті. Отже, під прицілом царських жандармів був не лише кожний вірш, а й кожен крок великого поета.

Через день, Україна лишилась позаду. Шевченкові не довелося більше побувати на своїй батьківщині. Через два роки до Канева привезли домовину з його тілом. Супутником бездиханного Шевченка і на цей раз був один із братів Лазаревських – Олександр Матвійович. Він супроводжував прах поета від Петербурга до самої Чернечої гори над Дніпром.

Висока могила назавжди прийняла до себе Шевченка. Народ навіки увібрав в своє серце полум’яне слово його безсмертної поезії.

Сапухін П. По слідах великого поета //Більшовицька зброя. – 1949. – 11 берез. – С. 4.