Верещагін Роман Іванович

«Душа, залюблена у пісню»

(До 110 річниці від дня народження
українського композитора, педагога,
фольклориста Р. І. Верещагіна)

Мабуть цілком справедливим вважається ствердження про те, що доля багатьох митців, формування їхньої особистості тісно пов’язані саме з історією та культурою рідного краю, який був для них невичерпним джерелом наснаги.

Не став виключенням і творчий шлях Романа Івановича Верещагіна, – талановитого композитора, педагога, фольклориста, безмежно залюбленого у свою Слобожанщину, її предковічні народні традиції, звичаї та обряди, а головне – в народну пісню, що полонила його серце з дитинства.

Учень видатного майстра Бориса Миколайовича Лятошинського, Р. Верещагін увійшов у вітчизняний культурно-мистецький простір як автор своєрідного музичного почерку, художньо-естетичні засади якого ґрунтуються на національних джерелах і звивалися передовсім у річищі традицій української композиторської школи, репрезентованої М. Лисенком, М. Леонтовичем, Я. Степовим, К. Стеценком, В. Косенком, а також російської – П. Чайковським, М. Мусоргським, В. Калінніковим та С. Рахманіновим.

«Композитор Роман Іванович Верещагін – досить своєрідна постать на обширі української музики. – Писав видатний музикознавець, професор, доктор мистецтвознавства М. Гордійчук, згадуючи митця. – Він увійшов у національну культуру не лише як автор різножанрових творів – симфонічних, фортепіанних, скрипкових і віолончельних, солоспівів і хорових – а й як фольклорист, який ще в студентські роки віддав багато зусиль записуванню народних пісенних мелодій і як досвідчений педагог. Зразу ж після закінчення в 1947 р. Київської консерваторії Роман Іванович аж до виходу на пенсію був викладачем теоретичних дисциплін у Київському музичному училищі ім. Р. М. Глієра. Під його керівництвом засвоювали основи цього мистецтва майбутні композитори, музикознавці і фахівці інших профілів, котрі нині успішно трудяться на українській музичній ниві» *.

Народився майбутній композитор 28 жовтня 1910 року в селі Гребениківка Сумського повіту Харківської губернії (нині Сумська область, Тростянецький район) у багатодітній сім’ї Верещаги Івана Антоновича – працівника контори економії П. І. Харитоненка (відомого українського мецената, цукрозаводчика, підприємця та промисловця).

У Івана Антоновича і його дружини Наталії Федорівни, котрі стали до шлюбу 1902 року, було 8 дітей. Але четверо з них померли ще за малих літ. Господь залишив батькам на виховання Матвія, Романа, Івана та Феодосію.

Охрестили малюка у Вознесенській церкві сусіднього села Великий Бобрик, оскільки власної у Гребениківці не було. У метричній книзі того періоду зберігся відповідний актовий запис, згідно з яким хлопчику дали ім’я Роман, а прізвище, замість Верещага, – Верещагін.

З історичних джерел достеменно відомо, що подібні випадки були непоодинокими. Маємо безліч прикладів, коли членів однієї родини тогочасних жителів України записували у метриках по-різному. Оскільки культура ділового мовлення тоді ще не була сформована, то й точній фіксації не приділяли належної уваги.

Часто-густо це залежало також від особливостей місцевого мовлення, національної свідомості записувача, рівня його грамотності і від якісного перекладу українських прізвищ російською мовою, – що було обов’язковим, – та безлічі інших чинників. Поза тим, писарі продовжували послідовну імперську політику зросійщення українського населення.

Прямим пращуром по батьківській лінії Верещаг за встановленими на сьогодні документами, копії яких зберігаються у сімейному архіві, є Роман Верещака (1720 – 1780?). А його син – Лук’ян Романович Верещаченко – був главою великого посімейства. Проживало воно на той час у слободі Василівка Лебединського повіту Харківської губернії. Тутешні землі належали наказному гетьману Лівобережжя Павлові Полуботку. Мав тут маєтність й гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній і всій Наддніпрянській Україні Іван Мазепа. Пізніше Лук’яна Романовича перевели до Гребениківки.

Саме ж прізвище є патрономінальним (від «патер» – батько) та походить від стародавнього слов’янського ймення – Верещага. Воно часто трансформувалося. Засновники ж цього роду впродовж кількох століть згадуються у ревізьких казках як Верещаки, Верещаги, Верещеки, а також Верещаченки.

Як свідчать дані реєстру війська Запорозького за 1649 рік, котрий схороняє Сумський державний архів, у 6 сотнях Корсунського, Білоцерківського, Миргородського (Роменського), Лубенського та Полтавського полків зустрічаються імена 9-х прапредків Р. І. Верещагіна – Федора, Михайла, Панька, Данила, Остапа, Харка, Кузьми, Петра і Олежка. А Канівський козацький полк весною 1649 р. очолював Семен Верещака, в сотнях якого були також козаки Верещаченки.

Реєстр війська Запорозького низового Нової Січі 1756 р. доніс до нас спомин ще про кількох далеких предків, зокрема Петра, Корнія, Матвія, Павла, Степана Верещак...

Цікаво, що у війську служили рівночасно батьки і діти, – про це говорять їх прізвища. Тож і Верещаки, і Верещаченки, і Верещаги, і Верещагіни ідентифікують спільну родову приналежність і є, по суті, однією великою козацькою родиною, яка дала Україні чимало відомих особистостей.

Так, у часи національно-визвольних змагань українського народу проти польського поневолення (1648–1654) під проводом Богдана Хмельницького, з-поміж сміливців, котрі здобували цінні відомості про наміри супротивників, найбільш колоритною вбачається – як зазначають історичні довідки – постать пращура композитора, першого українського розвідника часів Козаччини Василя Верещаги (іноді пишуть Верещаки).

Залишив вагомий слід у розвідці ще один представник роду Верещаг – Прокіп, троюрідний брат Василя. Поряд з найближчими сподвижниками Богдана Хмельницького, на котрих гетьман міг покластись як на самого себе, – Максима Кривоноса, Филона Джалалія, Івана Богуна, Івана Виговського – історія зберегла ім’я й цього полковника-дипломата.

Можливо, подальші розвідки давнього роду композитора Р. Верещагіна принесуть ще багато цікавого та допоможуть встановити й інші його гілки, окресливши більш широке коло пращурів.

Роман Іванович зростав у благодатному Слобожанському краю, де, здавалось бриніла музикою кожна травинка, кожна квітка.

Мати Романа, Наталія Федорівна, була музично обдарованою особою, володіла нотною грамотою і співала у церковному хорі. Знала вона безліч українських народних пісень. Кілька десятків з них у 30-ті роки минулого століття записав з голосу нашої бабусі відомий український вчений-фольклорист Павло Павлій, перебуваючи у фольклорних експедиціях на Сумщині. Ці записи тривалий час зберігалися у фондах Інституту українського фольклору АН УРСР.

Материнська пісня, її чудовий голос, манера співу мали вплив на музичний розвиток сина, а народна пісня займе чільне місце в творчому доробку композитора, назавжди лишаючись життєдайним джерелом натхнення.

Попри те, що батьки чимало вклали в його душу і серце любов до музики, все ж хотіли, щоб вона була лише захопленням, а не основною діяльністю.

Дитинство композитора припало на нелегкі часи. Це і Перша світова, і революція з громадянською війною, і трагічні події Української Народної Республіки. Потім нові випробування – голод, розорення, занепад.

По якімсь часі рідні почали все більше виявляти у нього справжню пристрасть до музично-образного світу. Потяг юнака до музики ставав дедалі сильнішим і брав верх над іншими уподобаннями. З поміччю місцевого столяра Семена Івановича Литвина, він власноруч змайстрував балалайку й самотужки розпочав підбирати народні пісні. А трохи згодом, перебуваючи під враженням гри військового духового оркестру, який зупинився у їхньому селі, – по пам’яті відтворює мелодії почутих творів.

Цей хист вчасно помітили вчителі сільської школи – Олімпіада Василівна Мірошніченко та Олександр Петрович Леницький, котрі як могли заохочували учня до навчання.

Та чи не найбільший вплив на формування світогляду, естетичний розвиток підлітка, його бажання дедалі глибше пізнати складний і чарівний світ музики, мав сільський лікар Матвій Карпович Шоломій. Він вважався освіченою людиною, слухав свого часу багатьох музикантів-виконавців, зокрема гру С. Рахманінова, був особисто знайомий з О. Толстим. Матвій Карпович вправно грав на скрипці, мандоліні, гітарі й володів гарним, приємного тембру, голосом. Власне, лікар і став першим вчителем з музики Романа. І хоча заняття у нього не мали систематичного та довготривалого характеру, все ж вони допомогли початківцю засвоїти елементарні прийоми гри, штрихи, аплікатуру на балалайці й подужати «ази» нотної грамоти.

Хутко спливав час... І хто знає, як би все склалося, коли б не втрутився його величність випадок. Адже невдовзі справжнім подарунком долі став для Романа приїзд до Гребениківки ансамблю музик з Харкова. Його керівник – педагог Харківського муздрамінституту, прослухавши гру сільського хлопця, запропонував їхати до столиці на навчання. Звідтоді якийсь тривожний неспокій закрався глибоко у серце Романа, – настав час вибирати...

Саме ця подія, мабуть, визначила його подальшу долю. Життєві дороги покликали батька до тодішньої столиці України, куди він прийшов пішки зі своїм саморобним інструментом. Сталося це влітку 1929 року.

Отак опинився він на порозі своєї омріяної мети, – розгорталася нова сторінка життя....

Та дорога до неї виявилася непростою й довгою. Знадобилися роки, допоки сільський хлопець, маючи чудові здібності та велике покликання до музики, здобув відповідну освіту. Оволодівати її секретами він бо розпочав доволі пізно...

Спочатку був робітфак, пізніше муздрамінститут. Велику увагу приділяв здібному учневі С. Богатирьов – майбутній професор Московської консерваторії. Людина великого таланту, ерудиції та непересічної науково-творчої думки, він стояв у витоків вітчизняної музично-теоретичної освіти і по праву вважається визнаним фундатором самобутньої харківської школи композиторів. Поміж його вихованців – відомі митці: І. Дунаєвський, А. Ольховський, М. Коляда, А. Штогаренко, В. Борисов, Д. Клебанов, К. Богуславський, В. Барабашов, Ю. Мейтус, П. Гайдамака, М. Тіц, В. Рибальченко, В. Нахабін, В. Тольба, Б. Яровинський та інші знані музиканти.

З великою пошаною та вдячністю згадував Роман Іванович цього видатного музиканта, відзначаючи енциклопедичні знання педагога. На все життя залишились у його пам’яті грунтовні, насичені яскравими прикладами заняття з гармонії, поліфонії та інших теоретичних дисциплін.

У Харкові Роман заприятелював із земляками, які пізніше стануть славою України, – Борисом Гмирею та Петром Білинником.

А вже набагато пізніше, у перші повоєнні роки, композитор присвятить Борису Романовичу свою баладу «Жебрак».

Яскравою сторінкою навчання у Харкові було знайомство з Гнатом Хоткевичем – письменником, композитором, мистецтвознавцем, істориком, бандуристом, фольклористом, педагогом, театральним і громадським діячем – у якого Верещагіну поталанило навчатись і що, поза сумнівом, також мало благотворний вплив на його творче становлення як композитора і педагога, формування його національного світогляду. Адже митець належав до плеяди українських достойників-патріотів, котрі все життя поклали на вівтар служіння своєму народові. Г. Хоткевич, бувши харизматичною багатогранною особистістю, завжди сповідував справжню любов до його історії, культури.

З моменту створення у 1936 році Інституту українського фольклору АН УPCP Р. Верещагін активно займається збиранням народних пісень. Разом з відомими фахівцями – фольклористами А. Лиходієм, П. Павлієм, композитором В. Уманцем, музикознавцем М. Гордійчуком він щоліта їздить у експедиції, записуючи чимало зразків української народно-пісенної творчості по селах Сумщини, Житомирщини, Запоріжжя, Дніпропетровщини та передаючи їх у вигляді нотних фіксацій наспівів до Інституту.

Багато зразків народних мелодій, які записував, вивчав та обробляв, Р. Верещагін за домовленістю пересилав також Л. М. Ревуцькому.

Сьогодні важко навіть назвати точну кількість обробок: багато творів було подаровано різним творчим колективам, ансамблям різного складу, окремим виконавцям.

Дружина Романа Івановича, наша мати Варвара Павлівна, також була захоплена чарами народної пісні, допомагала батькові у цій роботі. У родинному архіві зберігаються кілька записаних нею пісень, зокрема «Три загадки» та один із кращих варіантів пісні «Летіла зозуля» з Сумщини.

1937 року Р. Верещагін вступає до Київської консерваторії, де доля була прихильною до нього, подарувавши щастя навчатись у таких уславлених митців як В. С. Косенко та Л. М. Ревуцький. Особливо ж тепло батько завжди згадував свого вчителя з композиції – професора Бориса Миколайовича Лятошинського, – видатного композитора, диригента і педагога, чия творчість стала цілою епохою в українській музиці.

Заняття у Б. М. Лятошинського, за висловлюваннями Верещагіна, приносили йому справжню насолоду. Борис Миколайович був високообдарованою особистістю, з вродженою шляхетністю, непідробною скромністю та добротою. А ще – людиною надзвичайно вишуканого інтелекту, глибокої ерудиції, широких мистецьких інтересів та високої культури. Він вражав своєю щирістю і чуйністю, доброзичливістю і толерантністю.

Р. Верещагін підтримував найкращі стосунки зі своїм педагогом до кінця життєвого шляху останнього, на честь якого назвав свого молодшого сина. По смерті митця Роман Верещагін присвятив його пам’яті фортепіанні прелюдії, а також один із кращих своїх інструментальних творів – «Елегію» для віолончелі та фортепіано.

Навчання в консерваторії перервала Друга світова війна, батько пішов добровольцем на фронт. Як солдат – гвардії рядовий, автоматник танкового десанту, Роман Іванович з перших і до останніх днів війни був учасником бойових дій, беручи участь у тяжких битвах, зокрема на Курській дузі. Пройшов Верещагін важкими дорогами воєнного лихоліття від Волги до узбережжя Балтики, за що нагороджений багатьма медалями. Не раз дивився він смерті в очі, – маючи поранення, щоразу вириваючись з її цупких лабетів.

Але навіть на фронті Роман Іванович намагався не забувати про музику. У вільні від боїв хвилини грав бійцям, підтримуючи їх дух, писав й власні твори. Цього часу з’являються його пісні про героїзм та відвагу бійців, трудову звитягу простих людей. Деякі з них виконувалися і були надруковані в збірнику «Пісні для Радянської Армії». Особливою популярністю серед бійців користувалась «Кременецька» на слова О. Ільїна.

Наприкінці війни, коли Київська консерваторія повернулася з евакуації, керівництво турбується про вчасну демобілізацію здібного композитора, аби він міг розпочати новий навчальний рік разом з усіма студентами. Принаймні з листом такого змісту звертається до відповідних органів професор Л. М. Ревуцький, який разом з Б. М. Лятошинським опікувався долею Романа Івановича.

Саме за їх ініціативи 1946 року Р. Верещагіна, ще студента четвертого курсу, було прийнято до лав членів Спілки композиторів СРСР.

1947 року батько закінчує навчання в консерваторії. Дипломну роботу репрезентує симфонією, яка присвячувалась історичній події – Возз’єднанню українських земель. Перша симфонія – значне досягнення композитора. Вона яскрава і образна та приваблює багатством мелодичного матеріалу. Симфонія відзначається виразністю музичної мови, яка базується на традиціях класичної музики, зокрема української музичної спадщини з притаманними їй ліризмом та пісенністю.

Л. М. Ревуцький, який благословив симфонію, пропонуючи її до широкого прилюдного виконання, зокрема писав: «...Симфонія Романа Верещагіна відзначається яскравим колоритом народної української мелодики. В своїх творчих методах автор наслідує кращим традиціям російського симфонізму... Твір змістовний, з рельєфною тематикою».

Мистецький ужинок Р. Верещагіна багатогранний. Доволі різноманітна й жанрова палітра – від масштабних симфонічних полотен до музики для дітей. За оцінками відомого українського музикознавця Л. Я. Івахненко, його спадщина налічує близько 200 творів. До того ж пошук приносить й нові роботи.

З-поміж оркестрових здобутків – Симфонія №1 та Симфонія №2 пам’яті Т. Г. Шевченка, поема «Мар’яна», «Скерцо», сюїта «По рідній землі», «Танцювальна сюїта на українські теми», «Адажіо», «Вальс», «Сюїта», Симфонічно-хорова поема «Чари ночі» (сл. О. Олеся), оркестрові мініатюри «Старовинний Київ», «Зимонька», балада «Жебрак» для баса у супроводі симфонічного оркестру.

Декілька композицій скеровано для оркестру народних інструментів: «Скерцо», дві сюїти, «Танок», «Баркарола», «Пісня над степом», п’єси.

Перу митця належить чимало інструментальної музики. Це, зокрема, «П’єси» та «Поема» для скрипки, «Елегія пам’яті Б. Лятошинського» для віолончелі, твори для фортепіано – «Шість прелюдій», «Дитячі п’єси», «Прелюд пам’яті В. Косенка», «Баркарола», «Веснянка», «Фугато», «Прелюд», «Легенда», окремі прелюдії.

Плідно працював Р. Верещагін у жанрах вокальної та хорової музики, яка становить окрему багатобарвну сторінку його доробку. Він є автором вокально-хорових поем, творів для вокальних ансамблів різного складу, понад 40 оригінальних хорів – «Айстри» (сл. О. Олеся), «Ой не зникли золотії терни» та «Козак умирає» (сл. Лесі Українки), «Україно моя» (сл. І. Неходи), «Весна» і «Пісня» (сл. В. Сосюри), «Дума» (сл. Ф. Малицького), «Сім хорів» (сл. А. Пашка).

Залишив по собі композитор й цілу низку обробок українських народних пісень – хорових і сольних, а також біля 40 солоспівів на тексти Г. Гайне, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, Т. Г. Шевченка, Л. Українки, П. Грабовського, О. Олеся, П. Неруди, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, П. Воронька, Ф. Малицького, І. Неходи, П. Павлія, І. Бердника. Ось деякі з них: «Кедр і пальма», «У врат обители святой», «Цветок», «І небо невмите, і заспані хвилі», «На білу гречку впали роси», «Гроза пройшла», «Вечірня пісня», «Всі жита грозою збило», «У тихім щебеті, в росі», «Поет», «Ти пішла...», «Знову небо ясніє», «Я буду жити», «На лес пожелтевший», «Ода огню», «О, зеленый океан», «Балада про солдата», «День одсіяв», «Ранок на Дніпрі», «Білі акації».

Солоспіви належать до кращих здобутків композитора. Їх образний зміст доволі широкий. В них, поряд з емоційним розмаїттям втілених автором художньо-образних сфер, широтою їх інтонаційного строю, тонким відчуттям поетичного тексту та естетичних уподобань, з усією повнотою виявилось та розвинулось його глибоке мелодійне обдарування. Саме завдяки надзвичайно виразній пластичній мелодиці, кращі солоспіви Р. Верещагіна, ввійшли до скарбниці української романсової спадщини.

Тому, мабуть, не випадково, що неперевершений лірик української поезії Володимир Сосюра, шануючи композитора за тонкий ліричний струмінь його музики, на одній зі своїх подарованих Р. Верещагіну книжок залишив дарчий напис: «За те, що в нас однакові душі...». Гадаємо, що така оцінка зі слів незабутнього поета чогось таки варта. Додамо, що творча дружба поєднувала композитора також з М. Рильським, А. Малишком, І. Неходою, О. Новицьким, Д. Луценком, М. Нагнибідою, О. Ющенком, П. Вороньком, М. Даньком, Ф. Малицьким та іншими відомими поетами.

Помітним є внесок Верещагіна і в розвиток бандурного мистецтва. Його композиції, різні за жанрами і формою, збагатили репертуар виконавців ансамблевого та сольного спрямування («Кобзарева дума», «Летять журавлі», «Кохаю, кохаю», «Веснянка», «Баркарола», «Сльози», «Жоржини», «Верба вклонилася криниці», «До лісу осінь надійшла»). Кращі бандурні твори композитора знайшли своє місце в репертуарі знаменитої Української капели бандуристів Північної Америки ім. Т. Шевченка.

Звертався автор і до дитячої музики, де чільне місце відведено педагогічній літературі. Взяти хоча б згадуваний нами раніше альбом п’єс, розрахований на маленьких піаністів, або окремі музичні мініатюри, етюди та вправи для різних інструментів. Наймолодшим слухачам адресовано ряд музичних казок, лялькових і радіоспектаклів, пісень. Поміж них – вистави «Про Наталочку-невмивалочку та Івасика-невмивасика» (сл. І. Кульської та Т. Горбунцової), «Про зайчика-стрибайчика» (сл. Н. Кульчицької), дитячий віночок «Зимонько, снігуронько» (сл. Л. Глібова), пісні «Веснянка» (сл. О. Олеся), «До школярів» (сл. П. Грабовського), «Ми ходили по гриби» (сл. П. Воронька), «Хитає вітер зелені віти» (сл. В. Сосюри), «Гаївка», обробки українських народних пісень для дітей.

У робочому портфелі Р. Верещагіна залишились фрагменти з незакінченої опери «Ярослав Мудрий» (лібрето І. Комарової за одноіменною драматичною поемою Івана Кочерги), як-от – арія Ярослава «Невже судьба мене в останнє судить», монолог Ярослава й арія Ярослава «Благословен народ», арія і речитатив Сильвестра «Благослови, Господь, державний Київ...», арія Свічкогаса, аріозо Гарольда, аріозо Микити, хори «Бавилася лебідонька», «Приймай, мати, гостей в хату», хор дівчат «Плещуться хвилі в бережок», окремі сцени.

Розглядаючи образно-смисловий вектор художнього мислення композитора, манеру письма, найперше виявляємо нерозривний зв’язок з народними коріннями. Взявши за основу набутки академічного напряму, він формує власний стильовий стрій на прикметних рисах українського мелосу, органічно інтегруючи їх в музичну тканину композицій. Йдеться насамперед про образний, інтонаційний, ладо-гармонійний та ритмічний вплив, що відчувається майже у всіх його роботах – від великих симфонічних форм до солоспівів та інструментальних мініатюр.

Митець виріс на народній пісні, пройнявся її неповторним національним колоритом. Він любив її, розумів, збирав, записував і вивчав. А тому цілком закономірно, що саме вона й стала серцевиною української візії його творчого кредо.

Музиці Р. Верещагіна притаманні тематична різноманітність, ясність художнього задуму, виразність музичної мови, її рельєфність, емоційна насиченість та широта почуттів.

Р. Верещагін був сином свого часу, – складного і суперечливого, – що, безумовно, не могло не позначитись на його долі, на його творчості. Проте і сьогодні кращі твори композитора не втратили свого значення і художню цінність... Власні людські чесноти – тепло душі, щирість й добро, що йшли від серця, він виливав у музику, передаючи її людям.

Загалом же творча доля батька була далеко не безхмарною. Багато його композицій залишилась в рукописах, так і не дійшовши до слухача. Та інакше в ті часи й бути не могло. Адже він у своїй музиці намагався не прославляти комуністичний режим і його вождів. А це, що цілком закономірно, ускладнювало творче життя композитора.

Роман Іванович був людиною щедрої душі, надзвичайно скромний і доброзичливий, з тонким відчуттям гумору. Був простим у спілкуванні, відзначався товариськістю, вмів перейнятись проблемами іншої людини і завжди міг прийти на допомогу тим, хто її потребує, поділитися останнім.

Р. Верещагін поєднував композиторську діяльність з педагогічною. Понад чверть століття він викладав музично-теоретичні дисципліни та композицію в музичних закладах: у Київській вечірній консерваторії та музичній десятирічці ім. М. Лисенка, Київському державному музичному училищі ім. Р. Глієра та Київському педагогічному інституті. Його колеги та колишні студенти не раз відзначали професійне вміння композитора-педагога творчо підходити до викладання музично-теоретичних дисциплін. Він постійно складав різні вправи по гармонії та поліфонії, доволі часто компонував власні твори на прохання викладачів виконавських факультетів, керівників студентських колективів (оркестру, хору, ансамблів тощо).

Як педагог, Р. Верещагін продовжив себе в багатьох талановитих учнях, котрі зробили чимало корисного на ниві музичного мистецтва різних країн.

Ось деякі з них: композитори Я. Лапинський (Німеччина), Л. Вербицький (СІЛА), В. Губа, І. Поклад, В. Пацера, О. Костін, Ж. Колодуб, В. Варицький, М. Полоз, В. Філіпенко, О. Владимиров, О. Винокур, П. Ронжин, Ю. Григор’єв, П. Петров-Омельчук, О. Осадчий (Німеччина), О. Яворик, М. Каландьонок, І. Кириліна, Н. Боєва; диригенти І. Блажков (Німеччина), В. Лисенко, В. Лапченко, А. Дубина; музикознавці В. Самофалов, Л. Грисенко, Н. Матусевич, Т. Некрасова, К. Черпухова, Ю. Щириця, В. Майн; співачка Д. Петриненко; композитор та валторніст В. Пилипчак; джазовий піаніст і аранжувальник П. Бриль, піаніст П. Вайсбург (Ізраїль), флейтист А. Коган (Ізраїль), контрабасист Г. Литвин (Ізраїль), бандурист і композитор А. Маціяка, тріо бандуристок – А. Шутько, С. Петрова, А. Мамченко та багато інших відомих музикантів.

Багато енергії, творчих зусиль віддав Р. Верещагін і для творчого зростання самодіяльних композиторів, музикантів, розвитку аматорських колективів України. Упродовж багатьох років він читав лекції в обласних методичних центрах при облуправліннях культури, проводив численні семінари і практичні заняття в будинках народної творчості, зокрема й своєї рідної Сумщини.

Для своїх учнів Роман Іванович був і завжди залишався старшим другом, порадником. Відомий український композитор І. Кириліна, згадуючи про своє навчання у Київському музичному училищі ім. Р. М. Глієра в класі Р. Верещагіна, зазначала: «У його стінах для мене справжнім учителем став композитор Роман Іванович Верещагін. Найбільше подобалось, що він до своїх вихованців ставився як до колег і зі мною розмовляв, мов з рівною. Це був учитель-товариш...».

Виконавцями творів композитора в різні часи були відомі музиканти та провідні солісти, зокрема О. Петрусенко, П. Білинник, О. Дарчук, С. Козак, А. Кочерга, В. Вотріна, Л. Дорошенко, Т. Михайлова, О. Чулюк-Заграй, О. Загребельний, Е. Акрітова, Г. Шоліна, Н. Шульман, П. Поляков, М. Хіврич, A. Бобир, Я. Орлов, Г. Куляба, Л. Костенко, С. Литвиненко, Р. Корецька, Л. Балабайченко, Г. Таранченко, Г. Красуля, Т. Летичевська, М. Раков, Б. Щупак, B. Третяк, Г. Поляк, Р. Ельвова, В. Петров та ін.

Р. І. Верещагін прожив загалом складне, проте насичене життя. Воно було тісно переплетене з суспільним буттям країни, яка припинила своє існування у 1991 році.

Композитор не дожив до цієї дати, як не дожив, на жаль, і до відновлення незалежної Української держави, хоча це завжди нуртувало у його потаємних мріях, творчих прагненнях. 1980 року він переніс тяжкий інсульт, після чого вже не міг творчо працювати. З цієї ж причини залишився не упорядкованим належним чином і його архів.

Помер батько 26 січня 1985 р. у Києві, де й похований.

Ім’я композитора Р. Верещагіна, його творчість сьогодні вже належить історії. Звісно, що як мистецька особистість, він залишив й свій своєрідний слід поміж різнобарвних музичних явищ минувшини.

Згадаймо слова письменника Юрія Смолича, які він полишив нам у спадок: «...людина, котра не знає свого минулого, ніколи не усвідомить повно сучасності й не загляне зірко в майбутнє...».

Отож, варто зберігати пам’ять про тих, хто віддавав жар свого серця, свій талант на благо служіння українській музичній культурі, хто пристрасно й натхненно плекав наше музичне майбуття.

                                              А. Верещагіна, заслужений діяч мистецтв України, хормейстер
                                              Б. Верещагін, заслужений діяч мистецтв України, музикознавець