Іван Данилович Низовий
(3.01.1942–30.09.2011)

Іван Низовий – поет, прозаїк, публіцист, журналіст, редактор, громадський діяч, автор понад 100 збірок поезій, прози, публіцистики, перекладів, творів для дітей, знаний майстер красного письменства України.

Іван Данилович – член Національної спілки письменників України з 1972 року, член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Лауреат премій імені Бориса Горбатова, Микити Чернявського, братів Богдана і Левка Лепких, Олекси Гірника, міжнародної премії за найкращий музичний твір — ораторію «Лелече», який був покладений на музику тернопільським композитором Богданом Климчуком і на всесвітньому конкурсі ностальгійних пісень посів перше місце в номінації «хорова композиція». Нагороджений медаллю «Будівничий України».

Іван Данилович Низовий народився 3 січня 1942 року в селі Рудка Марківської сільради Штепівського району (нині — Білопільського району) Сумської області в сім'ї Данила Низового і Насті Низової (Великород), які загинули 1943 року. Півторарічного Івана Низового і його старшу на два роки сестру Людмилу виховувала бабуся Уляна…

По закінченні шостого класу Марківської середньої школи працював у колгоспі. Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт Донбасу. Пізніше сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу казахстанської Караганди, ще одну — у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклії. Звідти й пішов до Радянської армії, у якій відслужив з 1961 до 1964 року в залізничних військах Прикарпатського військового округу, споруджував стратегічні мости через Дністер біля Кам'янця-Подільського та через Тису поблизу Чопа, залізничну переправу через Дніпро неподалік від Кременчуга. Після демобілізації працював директором Буського Будинку піонерів, одночасно навчаючись у вечірній школі, де екстерном склав іспити за одинадцятий клас. Вступив на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету. Працював у редакції Кам'янка-Бузької районної газети.

Писати й друкуватися почав 1960 року в Улянівській районній газеті й обласній газеті «Ленінська правда». У 1963 році друкувався в республіканському журналі «Дніпро» та газетах «Літературна Україна» і «Молодь України».

У січні 1964 року в Ужгороді вийшла перша збірка віршів «Народжуються квіти», редактором якої був друг і ровесник Івана Низового поет Петро Скунць.

У травні 1966 року переїхав в селище Новоайдар Луганської області, куди його було запрошено для роботи в редації районної газети «Красное знамя». Наприкінці цього ж року був переведений до новоствореної в Луганську молодіжної газети «Молодогвардієць». Працював лаборантом у Луганському машинобудівному інституті, пізніше — редактором газети «Прапор Перемоги».

Загалом Іван Низовий понад десять років присвятив роботі в обласних і районних газетах, був старшим редактором обласної студії телебачення, консультантом спілчанської організації, керував обласним літературним об'єднанням. Крім цього, півроку був завідувачем лабораторії Лутугинської птахофабрики (сел. Лісове), художником на Луганському трубопрокатному заводі та в Палаці культури імені В. І. Леніна. У 1971 році побачила світ друга поетична збірка Івана Низового «Провесінь». А 1972 року його було прийнято до Національної спілки письменників України.

Третя книга Івана Низового «Стебло» вийшла друком у 1977 році.

У 1979-1980 роках поет навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. Горького.

У вісімдесяті роки виходять збірки «Тобі моє серце» (1980), «Рівнодення» (1982) і «Чекання ранку» (1986). 1988 року в обласній газеті «Молодогвардієць» було опубліковано статтю Івана Низового «Бути – народом», яка стала рушійним складником національного відродження на Луганщині. У ній автор не лише представив «альтернативну» точку зору на суспільні процеси, а й першим відкрито заявив про національне пригноблення українців на сході і півдні УРСР, утиски української мови – невід'ємної ознаки народу. За статтю «Бути – народом» письменника було внесено до «чорного списку». Але Іван Низовий твердо стояв на позиціях національного, мовно-культурного й духовного відродження українського народу.

Не лише в публіцистиці, а й у поезії того періоду, починаючи зі збірки «Пора косовиці» (Київ, 1990) виразно простежуються мотиви публіцистичності, громадянськості, чіткіше звучать заклики до боротьби за незалежність України, розвій її мови та правду про історію рідного народу. Таким чином, уже на початку дев'яностих років могутнє слово Івана Низового, пробившись через лещата радянської цензури, залунало на повен голос. Зокрема, програмного звучання набули тоді його поезії: «Прапрадіди», «Один мій дід – Великород…», «Відродись, Україно!» та багато інших.

З 1992 до 1998 року був відповідальним секретарем і головою Луганської організації Національної спілки письменників України.

Стрімкий у думці, почуттях, у справах, він завжди перебував в епіцентрі подій літературних, соціальних і політичних, підтримував творчу молодь, редагував книги відомих літераторів і початківців, проводив творчі зустрічі. Іван Низовий відрізнявся внутрішньою дисципліною та неабиякою працелюбністю. Творчим злетом поета стало ХХІ століття, коли він відкриває Слово в новому змісті, плекає чумацькою піснею, журавлиним окликом, світлом козацького духу. У своїх творах Іван Низовий оспівував природу, побут, духовні цінності українського народу, його прагнення до самоствердження, бажання здобути свободу і незалежність. Він закликав любити людину з усіма її плюсами й мінусами, наголошуючи на тому, що в житті все взаємопов'язано, що кожна людина має право на повагу. Поет понад усе цінував людяність. Іван Низовий ніколи не боявся гострих кутів. Його бунтівний дух – це совість поета, яку можна ототожнити із совістю українського народу.

Книги Івана Низового виходили в Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Донецьку, Луганську. Його твори перекладалися російською, болгарською, польською, англійською, чеською, словацькою, угорською, азербайджанською, татарською, чуваською мовами.

Своїми вчителями в літературі Іван Низовий вважав Миколу Данька, Петра Скунця, Микиту Чернявського, Адольфа Романенка, Івана Савича та Дмитра Білоуса, а в журналістиці — Галину Пліско.

Іван Низовий самобутній і оригінальний поет. Творча лінія Івана Даниловича неординарна. Він увійшов у сучасну українську літературу, як «одкровення». Про одного поета говорять, що він лірик, інший публіцист. Про Івана Низового так, чи інакше сказати – значить нічого не сказати. У його творчості лірика накладається на публіцистику.

Його поезія відверта, він справжній пейзажист, умудрений життєвим досвідом мислитель, дотепний і добрий жартівник, і ще він є пристрастним публіцистом, громадянином-патріотом…

Слово Низового справді виражене і вивірене, доходить до серця й розуму співвітчизників без особливого тиску і супротиву. Його сприймають і приймають, ним наповнюються й насолоджуються. Поезія Івана Низового піддається лише одному визначенню: народна поезія, поезія віри, безнадії, смутку і сподівання.

А ще віршам нашого земляка притаманнне чуття щирої любові до людини, рідного краю, природи, Вітчизни. Цьому підтвердженням є рядки з його поезії: