Микола Олексійович Лукаш
(1919 – 1988)

Микола Олексійович Лукаш – видатний український перекладач, майстер поетичного і прозового художнього перекладу, член Спілки письменників України (1956 – 1973, 1986 - 1988), ПЕН-клубу Угорщини (з 1971 р.), ПЕН-клубу Федеративної Республіки Німеччини (з 1973 р.). Лауреат республіканської премії ім. М. Рильського (1988 р.), лауреат українсько-французької літературної премії ім. М. Зерова (1993 р.).

Народився у збіднілій родині в Кролевці. У родині Лукашів було п’ятеро дітей. Батько Олексій Якович – колишній прикажчик скупника ткацьких виробів І. Є. Риндіна, мати Васса Іванівна – колишня служниця відомого в Кролевці земського діяча В. І. Рудзинського. У роду Лукашів та Оникієнків (дівоче прізвище матері) були й козацькі, й дворянські корені; дід по батькові Яків Ілліч Лукаш мав сан диякона, викладав у школі церковно-слов’янську мову і був регентом хору Покровської церкви.

До п’яти років Микола не міг говорити. Весь час ним посилено опікувався хрещений батько Дмитро Оникієнко, котрий мав гімназичну освіту. Потяг до мов відчувався і в родині. Бабуся та прабабуся – родом з польської шляхти, мама мала подруг-єврейок і говорила на ідиш, старший брат вивчав французьку, а Микола – німецьку, мову ромів Микола вивчив у циганському таборі, який розбив шати неподалік міста. Тож цілком природно, що в 6 – 7 класі мав кілька перекладів Гейне, в 9 – пісеньку Гретхен, що увійшла без змін у переклад «Фауста».

Під час навчання у молодших класах з Миколою трапилася неприємність – від необережності він впав з балкону другого поверху шкільного приміщення і зламав ногу (потім та ж нога буде двічі поранена у війну і зламана наїздом автомобіля у Харкові в 50-х рр..). Лікування було не зовсім вдалим і затягнулося, вимушена малорухомість сприяла посиленій увазі хлопчика до читання, самостійної роботи з книгою.

У 1936 р. М. Лукаш створив разом із В. Сухомлином, М. Сереженком, Д. Овчаренком та М. Городиським літературне об’єднання «ЛІАСМО» - «Літературну асоціацію молодих» (Кролевець, 1936 – 1937).

1937 р. М. Лукаш став студентом історичного факультету Київського університету. Ще старшокласником він почав потроху перекладати «Фауста» Гете, продовжував це й у студентські роки, про що свідчив на схилі літ: «Перед війною я зробив був повний переклад першої частини гетевого архітвору, але все те пропало під воєнну завірюху і робилось по війні вже геть наново».

Через поганий зір і пошкоджену ногу Лукаш призову не підлягав, отже, працював на захід від Києва на оборонних спорудах. Коли студентів відпустили до університету, його було вже евакуйовано до Харкова. Залишився без продуктових карток, приреченим на голод. Пішки дістався до Кролевця.

У прифронтовому місті потрапив під ворожий авіа наліт і надовго зліг з тяжко пошматованою осколками ногою. Потім Микола працював перекладачем у кролевецькій сільгоспкомендатурі.

Коли на початку вересня 1943 р. окупанти повтікали з Кролевця, Микола Лукаш залишився. Він не відчував за собою вини перед рідним народом. З’явився у військомат до призову. Пройшов так звану «фільтрацію». 16 листопада 1943 р. був мобілізований до армії і служив до листопада 1945 р. у батальйоні аеродромного обслуговування в Харкові спочатку стрільцем, а потім писарем.

Після демобілізації в листопаді 1945 р. М. Лукаш вирішив продовжувати навчання вже не на історичному факультеті столичного університету, а на факультеті французької філології Харківського педагогічного інституту іноземних мов. Блискуче закінчив його за два роки, виявивши здібності і до викладацької, і до наукової роботи.

Про харківський період діяльності Миколи Лукаша з анкетних даних відомо, що у 1947 – 1948 рр. він працював викладачем Харківського педагогічного інституту іноземних мов, у 1948 – 1949 – перекладачем при УкрНДІ лісового господарства, у 1949 – 1951 рр. – викладачем англійської і німецької мов, у 1950 – 1953 рр. – викладачем французької і німецької мов у Харківському державному університеті.

Недавнє минуле, тобто перебування в роки війни на окупованій території, цупко тримало його в своїх обіймах. Найталановитішого і перспективного викладача не зараховували на штатні викладацькі посади і він був змушений перебиватися погодинними нестабільними заробітками.

Одначе він працював на самозречення, відновлював втрачений у війну переклад Й.В. Гете – «Фауста», виношував інші масштабні задуми.

У 1953 р. у Держлітвидаві з’явилися переклади М. Лукаша: з російської – оповідання «Сторож» М. Горького, з болгарської – оповідання Еліна Пеліна «Вітряк», з німецької – 11 творів Гюго. Тоді ж М. Лукаш стрімко увійшов до українського мовознавства. Видавництво «Молодь» запропонувало йому перекласти з іспанської вірші для книги Сервантеса «Дон Кіхот Ламанчеський». Одночасно дебютував і як дитячий письменник, переклав з італійської Д. Родарі «Малим і старим про Італію і Рим», з сербо-хорватської казку В. Филипповича «Зайчик Рябчик». Низку перекладів включено до «Вибраних творів» В. Гейне. А ще «Мадам Боварі» Г. Флобера, переклади А. Міцкевича.

Найвищою втіхою стало побачити в розкішному виданні омріяного і вистражданого повного «Фауста». Від задуму до втілення минулого майже два десятиліття. Перекладач «архітвору» Й. В. Гете Микола Лукаш відразу увійшов до елітарного кола українських літераторів як діяч національного виміру.

На початку 1956 р. ще недавно нікому не відомого харківського перекладача було запрошено зробити співдоповідь про стан перекладів із західноєвропейських літератур на республіканській нараді перекладачів. Незабаром Миколу Лукаша прийняли до Спілки письменників України за рекомендаціями М. Рильського, Л. Первомайського, М. Пригари, М. Терещенка. Він набув статусу визнаного літератора, незабаром (1958 р.) зміг переселитися до Києва. У 1958 – 1960 рр. працював завідувачем відділу поезії журналу «Всесвіт». Пішовши з редакції журналу, Лукаш повністю зосередився на перекладацькій творчості, із головою поринув у літературно-мистецьке життя столиці, інтенсивно працював над перекладами світової класики: прози, поезії та драматичних творів.

Проте його настрої були опозиційними, суперечили русифікаторській політиці радянської влади. На тлі всезростаючих утисків українства новаторські принципи художнього перекладу, запроваджені М. Лукашем, сприймалися правлячим режимом як виклик владі. Особливо це проявлялося після виходу книги перекладів Гарсіа Лорки. Все важче визначному поліглоту було публікуватись. А 23 березня 1973 р. він звернувся з нині знаменитим листом на захист засудженого за працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби. Через місяць М. О. Лукаша було виключено із Спілки письменників України.

М. Лукаш не зазнав крайніх форм репресій, та його намагалися знищити і зламати замовчуванням, відлученням від офіційної літератури і статусу літератора; позбавленням можливості заробляти інтелектуальною працею. На щастя, не занепав потужний інтелект М. Лукаша: всупереч ударам долі, бідам і злигодням він продовжував плідно працювати. Зроблене Миколою Лукашем у вітчизняній культурі вражає. Лише в галузі художнього перекладу з майже двадцяти мов це понад тисяча прозових і поетичних творів понад ста авторів: Сервантеса і Лопе де Вега, Бокаччо і Шекспіра, Гете і Шіллера, Гюго і Флобера, Гейне і Верлена, Міцкевича і Бернса, Тувіма і Безруча, Мадача і Вольтера, Аполлінера і Лорки та інш.

Опубліковану творчу спадщину складають переклади з англійської, болгарської, галісійської, іспанської, італійської, ідиш, латинської (у т.ч. давньоримської), німецької, польської, російської, сербської, словацької, угорської, французької, чеської, японської мов, а також критичні праці з лексикографії, фольклористики. Виконані ним переклади шедеврів світової літератури визнані конгеніальними.

1987 року М. Лукаша знову прийняли до Спілки письменників, через чотирнадцять років після вигнання.

1988 року йому було присуджено республіканську премію ім. М. Рильського за кращий художній переклад. Це був останній рік життя Миколи Олексійовича Лукаша.

1989 року редакція журналу «Всесвіт» заснувала премію ім. М. Лукаша за кращий художній переклад або статтю про мистецтво перекладу.

1993 року М. Лукашу присуджено українсько-французьку літературну премію ім. М. Зерова.

На малій батьківщині, в м. Кролевець ім’я великого генія носить вулиця, де він народився. На будинку середньої школи, яку закінчив у 1937 р., встановлена меморіальна дошка із зображенням визначного лінгвіста.