Пантелеймон Олександрович Куліш
(1819 – 1897)

Пантелеймон Олександрович Куліш – видатний український письменник, поет, учений-історик, культурно-освітній діяч, фольклорист.

Народився в сім’ї нащадків старовинного козацького роду у містечку Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині, тепер Шосткинського району Сумської області. Батьки рано повмирали, не залишивши дітям (Панько був сьомим у родині) ніяких статків, проте привчивши їх до аскетизму та повсякденної напруженої праці.

Початкову освіту Пантелеймон отримав у школі при церкві, потім навчався в повітовому училищі в Новгороді-Сіверському. Після училища навчався в Новгород-Сіверській гімназії (1831–1836), залишив її після п’ятого класу, не довчившись два роки, й пішов працювати домашнім учителем. Поліпшивши матеріальне становище, продовжив навчання спочатку на словесному, а потім – юридичному відділенні Київського університету, де провчився два роки – з 1837 по 1839 р. Але оскільки не мав документів, які б підтверджували його дворянське походження, довелося на деякий час відмовитися від подальшої вищої освіти й шукати заробітку. Викладав словесність у Луцькій дворянській школі. Водночас починає роботу над історичними повістями про Гетьманщину і співпрацювати в альманасі Михайла Максимовича «Киевлянин».

1843 р. П. Куліш переїздить до Києва, продовжує вчителювати. Того ж року виходять друком його твори – перша частина історичної повісті «Михайло Чарнишенко, или Малороссия восемдесят лет назад» і поема «Україна».

1843 – 1845 рр. П. Куліш знайомиться з Т. Шевченком, М. Костомаровим, іншими відомими діячами української літератури, університетськими професорами.

1845 р. П. Кулішу вдається влаштуватися на посаду викладача російської словесності в Петербурзькому університеті. Він зближується з гуртком російських письменників, друкує у журналі «Современник» перші розділи історичного роману «Чорна рада, хроніка 1663 року» в російському перекладі, а в часописі для дітей «Звездочка» - «Повесть об украинском народе».

За рекомендацією тодішнього ректора С. – Петербурзького університету П. Плетньова Петербурзька академія наук посилає П. Куліша за кордон для вивчення слов’янських мов. Після повернення він займає посаду ад’юнкта кафедри слов’янських мов столичного університету.

У січні 1847 року П. Куліш одружується з сестрою свого товариша Василя Білозерського – Олександрою (згодом відома українська письменниця Ганна Барвінок).

У цей час, наприкінці 1845-го – на початку 1846 р. П. Куліш бере участь у створеному Кирило-Мефодіївському товаристві у Києві. Він займається культурно-просвітницькою роботою, пропагує ідеї європейського гуманізму та християнської моралі, поширення культури й народної освіти, виступає за поступові соціальні реформи.

Після розгрому Товариства П. Куліша арештовують і запроторюють до каземату Петропавлівської фортеці. У вересні 1847 р. його заслали до Тульської губернії із забороною писати й займатися педагогічною діяльністю. Там П. Куліш перебував понад три роки. У 1850 р. заходами П. Плетньова одержав дозвіл проживати у С.- Петербурзі, де розгортає журналістську діяльність – публікує під різними псевдонімами у столичних виданнях статті й замітки.

Не протримавшись довго в столиці, П. Куліш їде в Україну, на Лубенщину, де заводить собі хутірське господарство Баївщина та розгортає плідну літературну й наукову діяльність, хоч змушений був публікуватися анонімно, або під псевдонімами, бо право друку повернули йому аж 1956 року.

У 1857 р. заснував у Петербурзі власне видавництво з друкарнею, які хоч і виявилися нерентабельними, але дуже посприяли розвитку українського літературного процесу й суспільної думки та закладенню основ сучасного українського фонетичного правопису. В цей час П. Куліш упорядкував і випустив у світ унікальне двотомне фольклорно-історіографічне й етнографічне зібрання «Записки о Южной Руси» та буквар і читанку «Граматка» для навчання українських дітей рідною мовою, де вперше застосував сучасний український фонетичний правопис, який він сам створив і який дістав назву «кулішівка», яким ми, по суті користуємося і сьогодні.

1860 р. П. Куліш видав альманах «Українська хата», а 1861 р. брав участь в організації журналу «Основа». У 1862 р., після майже 20-річної перерви, виходить у світ одна з найкращих поетичних збірок П. Куліша «Досвітки».

1864 р. П. Куліш поїхав чиновником до Варшавського учбового округу. Але там він пробув недовго. Російській владі не сподобалися зносини П. Куліша з галицькими літературними і науковими колами і підтримки ним партії «народовців». У 1867 р. П. О. Кулішу запропонували або зректися своїх поглядів, або залишити службу. Куліш вибрав останнє.

1868 р. він виїхав за кордон, багато писав в галицькі часописи, покладаючи надії на розвиток українського національного руху в Галичині.

Повернувшись до Петербурга у 1871 р., редагував офіційний журнал міністерства шляхів. 1874 р. видав перші два томи «Истории воссоединения Руси», де вперше ґрунтовно переосмислив цінності історичної науки.

1876 р. П. Куліш опублікував у львівській «Правді» розвідку «Мальовнича Гайдамаччина» і видав у Москві третій том «Истории воссоединения Руси». Ці праці перейняті антикозацькими настроями.

П. Куліш повернувся у Східну Україну і зазнав переслідувань урядовців, хоч і відійшов від політики. Поселився на жінчиній батьківщині, на хуторі Мотронівка (який перейменував, давши назву Ганнина Пустинь) під Борзною на Чернігівщині. Тут він працював до останніх днів життя. Восени 1886 р. цей хутір згорів. У полум’ї загинула унікальна бібліотека, рідкісні рукописи, листування.

Проте П. Куліш не припинив своєї наукової та літературної праці. Протягом 1889 – 1890 рр. московське «Общество истории и древностей российских» видало його монографію «История отпадения Малороссии от Польши».

В останні роки життя П. Куліш займався перекладацькою діяльністю. Він перекладав Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гете, Скотта і майже повністю поновив рукопис українського перекладу «Біблії», який згорів у 1886 р.

Помер П. Куліш 14(2) лютого 1897 р. після короткочасної хвороби, застудившись у неопалюваному кабінеті.

Здобутки П. Куліша вельми значні. П. Куліш написав перший в українській літературі історичний роман («Чорна рада»), стояв біля керма виходу в світ першого українського часопису «Основа» (Петербург, 1861 – 1862), заснував в столиці Російської імперії першу українську друкарню, сприявши цим появі значної кількості українських творів, появі нових імен в літературі. Саме П. Куліш в середині ХІХ ст. став одним із зачинателів української літературної критики. Першим перевів на наукову основу фольклористику, запровадивши стенографічну точність записів. Двома томами «Записок о Южной Руси» започаткував заплановану ним 12-томну енциклопедію українського фольклору та етнографії. Його ми можемо вважати засновником української перекладацької справи.

Минулі часи великодержавного шовінізму і тоталітаризму на Куліша було накинуто ярлик українського буржуазного націоналістичного діяча, його творчість або замовчувалася, або паплюжилася. Нині в Україні чимало зроблено для повернення народу світлого імені П. Куліша.

В лютому 1999 р. у Києві створений фонд імені Пантелеймона Куліша на чолі з народним депутатом України І. С. Плющем. Фонд успішно провів в Україні низку масштабних заходів, пов’язаних із святкуванням 180-річчя від дня народження П. Куліша, своїм коштом видав ряд творів письменника, зокрема знаменитий роман «Чорна рада». Коли Івана Степановича обрали Головою Верховної Ради, довелось йому перейти в ранг почесних президентів. Фонд же очолив відомий діяч Володимир Бортник. Під його безпосереднім керівництвом здійснювався проект історико-меморіального заповідника «Ганнина пустинь» у Мотронівці на Борзнянщині Чернігівської області, де знайшов свій вічний спокій П. О. Куліш.

На батьківщині П.Куліша, на колишньому хуторі поблизу сучасного селища Вороніж Шосткінського району з 2005 р. відбуваються традиційні Кулішеві читання.

У Шостці 11 серпня 2006 р. в приміщенні центральної міської бібліотеки ім. Л. М. Толстого відкрився музей П. Куліша, створений з ініціативи і сприяння міського голови М. П. Ноги.