Іван Павлович Багряний
(1906 – 1963)

Іван Павлович Багряний (Лозов’яга) – визначний український письменник, політичний діяч, лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка (1992р.).

Народився у м.Охтирка у сім’ї муляра. Скінчив в Охтирці вищу початкову школу і 1922 року – художньо-керамічну школу у Краснопіллі. До літературної праці І.Багряний прилучився ще у школі, редагуючи й випускаючи шкільний журнал, а друкуватися почав із 1925 року. До квітня 1932 року – до свого першого арешту – написав і видрукував у різних журналах та видавництвах збірку “Чорні силуети. П6ять оповідань”, поему “Ave Marie”, віршований роман “Скелька”, збірку поезій “До меж заказаних”, збірку нарисів “Крокви над табором”, десятки віршів і поем.

Як письменник, публіцист і політичний діяч І.Багряний формувався у складний період після Першої світової війни та наступних суспільних потрясінь. По закінченні Краснопільської художньо-керамічної школи він працював то на Тростянецькій цукроварні замполітом і секретарем заводського осередку комсомолу, то в охтирській міліції, обіймаючи посаду окружного політінспектора, то був старшим політруком учбового пункту зборів військової підготовки допризовників та секретаря територіального комсомольського осередку. Працював і вчителем малювання в Охтирській колоніх для безпритульних та сиріт. У 1925 році вийшов із комсомолу.

Щоб глибше пізнати життя і “збагатитись враженням”, він побував на Донбасі, Кубані, у Криму. Деякий час працював ілюстратором-каліграфом у кам’янець-подільській газеті “Червоний кордон”, у якій видрукував кілько своїх творів – вірші “Нота чернозему (з блокнота мандрівника)” та “Піонери”.

Восени 1926 року І.Багряний вступив до Київського художнього інституту. Та навчання тут видалося дуже складним. Як він писав у серпні 1927 року в листі на ім’я ректора КХІ, постійне перебування в матеріальній скруті, відсутність навчального приладдя й матеріалу для фахових дисциплін не давали змоги продовжувати навчання.

І.Багряний, побувши в літературній спілці “Плуг”, вийшов із неї і вступив до організації “МАРС”, зблизився з В.Підмогильним, Є.Плужником, Б.Антоненком-давидовичем, Г.Косинкою, Т.Осьмачкою та іншими. Київські літератори охоче ввели у своє кого молодого талановитого поета, який на той час активно співпрацював і друкувався в журналах “Глобус”, “Всесвіт”, “Життя і революція”, “Червоний шлях”, “Плужанин”, “Нарт”, “Кіно”, “Червоні квіти”.

Після жовтневої революції і громадянської війни настали часи відносного спокою і відбудови, І.Багряного радувала ця відбудова, він був її учасником і співцем. Та молодий поет бачив і те, що сподівання людей на покращення життя поступово виявляються марними, що на зміну прийшло нове гноблення більшості людей меншістю – учорашніми революціонерами. Нав’язані у кривавій бійні більшовизм та інретнаціоналізм виявилися нічим іншим, як новою формою її колонізації та імперського гноблення.

О краю мій! О мій народе сірий!
У перший раз ( за скільки це віків?)
Підвів ти голову, затуркану без міри…
І знов хотять зіпхнути тебе в прірву,
У прірву рабства, в царство батогів.
(“Газават”, 1927)

І ось 16 квітня 1932 року – арешт І.Багряного і звинувачення в контреволюційній діяльності. Яких же поглядів дотримувався 26-річний поет, що його доля змусила у слідчому ізоляторі визначати лінію своєї поведінки? У “Свідченні” від 25 квітня 1932 року він, зокрема, писав: “…Моя ж місія в тому, щоб, бувшм українським письменником, залишатися ним до кінця, дбаючи про поширення національної свідомості своєю творчістю…”. Це позиція і кредо письменника. А якщо ще врахувати, що у пролозі до поеми “Ave Marie” в листі до уявного друга І.Багряний писав: “…Не іменуй мене поетом, друже мій… Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі. Я хочу бути тільки нею, І сьогодні я цього нейбільше хочу…”, - то стає повністю зрозумілим прагнення поета до чесного служіння своєму знедоленому народові.

25 жовтня 1932 року письменника на три роки було відправлено на спецпоселення до Далекого Сходу, що й відбилося у творчості. Майже шість років поневірянь по спецпоселеннях Далекого Сходу і таборах БАМЛАГу довершували формування світогляду І.Багряного. він на власні очі побачив “дєла” будівничих “нєоб’ятной родіни”. Та, мабіть, останню крапку в тому формуванні було поставлено під час другого арешту (16 червня 1938 року) і майже дворічного сидіння під слідством у Харківському НКВС.

І.Багряному було пред6явлено нове звинувачення, тепер уже як учасникові чи навіть керівникові націоналістичної контреволюційної організації. Акта про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутим проти нього обвинувачення І.Багряний не підписав. Справу було повернено на дослідування, яке тривало майже рік. А 1 квітня 1940 року було ухвалено постанову, в якій зазначалося, що всі свідчення про контреволюційну діяльність відносяться до 1928-1932 рр., за що підслідний уже був засуджений, а “… інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов6яги слідством не добуто…”. Хворий, знесилений, але не скорений письменник повернувся в Охтирку. Та й хіба можна було скорити людину, яка і в камері смертників вірила:

І ми не вмрем!
Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії.
Ми ще каратимем хамів Мечем Республіки
На місці лобнім, там, біля Софії.
(З камери смертників. 1939)

Деякий час І.Багряний перебував в ополченні. Під час нацистської окупації Охтирки працював і декоратором у місцевому театрі, і редактором газети “Голос Охтирщини” Випадково уникнув розстрілу німцями.

У 1943 році він переїхав до Галичини, де став до лав українських повстанців, що боролися проти німецьких нацистських завойовників.

По закінченні війни І.Багряний опинився в Німеччині, в Новому Ульмі, і активно включився в роботу української еміграції. Займатися публіцистикою і політикою його змусили обставини. Разом зі своїми друзями-однодумцями він енергійно і запалом заходився організовувати Українську Революційно-Демократичну партію (УРДП), в якій згуртував найкращі сили свідомих людей зі східних і центральних областей України. Від Другого надзвичайного з’їзду УРДП (травень 1948р.) і до останнього дня життя – 25 серпня 1963 року – І.Багряний її незмінний генеральний секретар. Письменник підготував та виголосив на з’їздах і пленумах доповіді з теоретичних, організаційних та інших питань поточного життя партії, склав понад двісті статей, звернень, памфлетів, які друкувалися переважно в “Українських вістях” – газеті, котру він започаткував і тривалий час редагував у Новому Ульмі, та в журналі “Наші позиції”, який був органом ЦК УРДП.

У 1946 році І.Багряний написав відомий памфлет “Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, щоб привернути увагу світової громадськості і урядів демократичних країн до долі отих страдників, що пройшли через сталінське пекло і не хочуть (а точніше – не можуть) повертатися на “родіну”. Памфлет мав великий успіх. Він був перекладений багатьма мовами і відіграв значну роль у вирішенні долі нашої політичної еміграції. Сталінським людоловам було поставлено заслін, і десятки тисяч емігрантів попливли до берегів США, Канади, Австралії, Бразилії, Аргентини та інших країн.

І.Багряний був членом, а пізніше і головою виконавчого органу УНР, а в останніх роках свого життя і її віце-президентом. Був членом об’єднання українських письменників “Слово” з осепедком у Нью-Йорку і в 1958 році особисто взяв участь у Всеміграційному з’їзді письменників.

Ім’я І.Багряного було невідоме широкому загалу читачів в Україні упродовж майже півстоліття. Лише в час, коли рухнула більшовицька імперія, він повернувся до нас своїми творами. Реабілітований згідно статті першої Закону УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 року.

В США діє благодійна організація-фундація ім.І.Багряного, яку очолює Анатолій Лисий (громадянин США українського походження, уродженець с.Підлипного Конотопського району). Її головне завдання – продовження ідей І.Багряного через публікацію й поширення його творів і книг, споріднених його ідеям.

У 1992 році І.Багряному було посмертно присуджено Державну премію України ім.Т.Г.Шевченка за романи “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”. В м.Охтирка у 1991 році з нагоди 85-річчя від дня народження І.Багряного на одному з будинків встановлено меморіальну дошку і одну з вулиць Охтирки названо його ім’ям.

Наприкінці 1993 року архів І.Багряного, зібраний його дружиною і другом Галиною Багряною, було передано в Центральний державний архів-музей м.Києва, дещо передано і в музей м.Охтирки.