Воздвиженське трудове братство М.М.Неплюєва

Микола Миколайович Неплюєв народився 11 вересня 1851 р. у містечку Ямпіль Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Сумської області). Він з'явився на світ "у чесній дворянській родині", предки його ще за "Святого Невського із Варяг прийшли" в Новгородську землю, "на бояр їх ставили царі Московські, попалив їхні дідизни цар Грозний, Великий Петро до Венеції вчитись посилав".

Герб дворян Неплюєвих

I служили його предки "вірою-правдою у знатних чинах цареві православному". У Брокгауза і Ефрона сказано, що "Неплюєви - дворянський рід, що походить від боярина Андрія Кобили, родоначальника царюючого роду Романових, Шереметєвих, Количевих та інших... занесений до VI і II ч. родовідної князів С.-Петербурзької, Чернігівської, Оренбурзької, Орловської і Сімферопольської губерній".

Тож, мабуть, годилося б молодому Неплюєву - синові дійсного таємного радника, предводителя дворянства Чернігівської губернії Миколи Івановича Неплюєва й Олександри Миколаївни (у дівоцтві баронеси Шліппенбах - родички знаменитого воєначальника Карла XII) йти "за прикладом дідів і прадідів служити". Але, як засвідчив герой нашої оповіді, "на роду так видно не було написано".

Уже в ранньому дитинстві Микола Неплюєв виявив глибоку релігійність. Його підручною книгою стає Євангеліє, читати яке вранці й увечері зробилось для нього духовною потребою, як і молитися.

Була, щоправда, смуга в неплюєвській молодості, позначена духовною кризою. Її спричинила неспроможність узгодити щирість дитячої релігійності з офіційним богослів'ям, яке налягало на "грізно-суддівські" функції Божественного, який засуджує людину за всяку провину на вічні пекельні муки. Від казенного "Закону Божого" на Неплюєва, звиклого розуміти й відчувати Бога як "джерело Любові, Світла і Свободи", дмухнуло мертвотним духом похмурого аскетизму. Зіткнення з системою "державного богослів'я" для Неплюєва мало за наслідок те, що він на якийсь час цілком відійшов від церковного життя і "навіть молитися не міг, а саме звернення до жорстокого, мстивого й могутнього божества" видавалося йому за "щось ганебно-користолюбне, блюзнірське, за зраду любові"...

Родина Неплюєвих: Микола Миколайович з матір"ю - Олександрой Миколаївной    та сестрами - Марією та Ольгою.

Криза, яку переживав Неплюєв, трапилась під час навчання на юридичному факультеті Петербурзького університету. В ці роки розпочалася для не дуже товариського студента пора "тривалої роботи думки", яка зрештою й зумовила його прагматичний вибір. Проте він, як отой лєсковський Однодум, розпочинає зводити власний лад праведності. Неплюєв поставив собі за мету розпочати конспектування Святого Письма, аби видати конспект з власним тлумаченням.

Перші спроби опублікувати конспект-інтерпретацію спіткала невдача: церковна цензура наклала заборону, побачивши у неплюєвському тлумаченні елементи єресі. Поталанило видати працю лише 1885р. за кордоном, у Лейпцігу під назвою "Благовест Библейский", а в Росії вона побачила світ тільки 1901р., зазнавши значних цензурних спотворень. Лише завершивши цю працю над Біблією, Неплюєв визнав за собою право "виховувати інших".

Закінчивши університет і відбувши трирічну дипломатичну службу у складі російського посольства в Німеччині, Микола Неплюєв дійшов твердого переконання, що тільки служіння поліпшенню становища селянства є історичним покликанням його як російського поміщика і "розумним смислом" його життя.

1880р. Неплюєв публікує свою першу програмову брошуру "Историческое призвание русского помещика", у якій звертається до землевласників Росії з доволі абстрактним закликом "струсити з себе апатію" і "зробити Росію невпізнанною за короткий час", а для того заходитися довкола організації великих сільськогосподарських артілей і освіти селянських мас.

М.М.Неплюєв. Фото 1907.

Наступну невеличку працю "Совесть. Страницы из жизни помещика" Неплюєв опублікував через три мисяці опісля першої. У ній він дає відповідь на досить численні відгуки на свій "поміщицький маніфест". Відгуки були "лаконічні, але не недвозначні". Справді, у його ранніх працях був присутній патетичний ідеалізм. Прикметно, що на тій стадії молодий поміщик-інтелектуал практично не пов'язує обстоювану соціальну програму з особливостями свого релігійного світогляду. Його погляди набули викінченості лише кількома роками пізніше, у найважливішій книзі "Что єсть истина?".

Тут світорозуміння М. Неплюєва однозначно співвідноситься з євангельською відповіддю на риторичне запитання Пілата. Сприймаючи Христа як "дорогу, і правду, і життя", Неплюєв не має сумніву в тому, що "пізнання абсолютної істини може дати людині тільки Бог". Не погоджуючись з раціонально-моральнісною категоричністю Л.Толстого, який заявляв, що "у церкви нічого не лишилося, крім храмів, ікон, парчі і слів", Неплюєв, здавалось, приймає ортодоксальну православну формулу, згідно з якою церква є "сукупність усіх істинно віруючих на небі і на землі під верховенством Ісуса Христа".

Зараховуючи до формальної, "зовнішньої" сторони церковності її адміністративно-організаційну та обрядову структуру, Неплюєв дорікає багатьом представникам духівництва за нездатність "навчити розуміння істини Божественного Одкровення". У цій, критичній, частині своїх міркувань про "земну церкву" Неплюєв розвиває мало не протестантські думки наприклад, співчутливо говорячи про секти, "сперті на вивченні Євангелія, на прагненні узгодити життя з правдою Божою.

Не дивно, що після такої відвертої демонстрації своїх конфесійних симпатій Неплюєву довелося ще дуже довго відводити від себе ідеологічні звинувачення у відхиленні від офіційного православ'я.

Звертаючись до своїх сучасників як до "вигнанців з раю", "земних співв'язнів", Неплюєв виходить з визнання брутально-язичницького характеру навколишнього життя. Людство, яке не прагне "світлого Преображення", а тільки вперто виправдовує себе зведенням власної хтивості до рангу природних законів, вносить у життя "хаос думки матеріалістичної науки", за словами Неплюєва, "безсило метушиться, шукаючи козла відпущення, покладаючи відповідальність за лиха свого життя на духівництво, на владу, на військо, на суди, на гроші, на все, окрім вільної, злої волі свого холодного злостивого духу".

Ставлення Неплюєва до наукового матеріалізму однозначно негативне… У своїх роздумах він знову і знову віднаходить чимраз нові аргументи-метафори супроти цієї, за його визначенням, "духовної чуми": "Матеріалізм - то є релігія антихриста; найбільш підхожа хитрість розуму для рабів гріха, котрі не жадають свободи духу...".

На думку Неплюєва, матеріалістична свідомість - це межова форма духовної сліпоти, принизливе видовище жалюгідного розуму з його незграбною спробою "посісти престол знищеного Бога". Розум і душу невіруючої людини Неплюєв порівнює з порожньою книгозбірнею.

"Язичницьким" вважає Неплюєв і устрій сучасної йому державності, пояснюючи це тим, що життя "за звичаєм світу цього" (себто - не сперте на християнські цінності) зводить більшість політичних проблем до брутальних змагань за першість. Для цих змагань і потрібні, на його погляд, складні законодавчі системи.

Було б, одначе, малоперспективним, шукати у Неплюєва елементи анархізму, оскількі його політичні вподобання здаються радше консервативними. Неплюєв відкрито полемізує з радикальним "інституційним нігілізмом Л.Толстого.

Неплюєв - послідовний прихильник монархічної форми правління, двома підпорами якої для Росії він визнає "православ'я і самодержавство". Таке правління цілком супротивне "язичницькому демонізму", бо ж цар "має за обов'язок здійснювати" божественні закони в житті своїх підданих!"

Хутір Воздвиженськ. Дім М.М.Неплюєва (зберігся до наших часів). Фото 1903.

Неплюєв був ревним прибічником ідеї скликання Всеросійського церковного собору. Влітку 1906 р. в "Трудах Киевской Духовной Академии" він публікує статтю "Голос віруючого мирянина з приводу наступного собору", а на початку 1907 р. виступає з рядом лекцій у Москві, де висловлюється за негайне скликання собору.

У своїх оцінках явищ культури Неплюєв часом занадто категоричний. Не можна, гадає він, обожнювати мистецтво, зрікатися розуміння художніх творів з християнської точки зору, адже, надихаючись вільним вибором тем для творчості, митець змушує своїх читачів жити тими ж думками і почуттями. Для М.Неплюєва геніальність, на відміну від М.Бердяєва, який пізніше порушив цю ж проблему, зовсім не є рівноспасенна альтернатива святості. Тож неплюєвські висновки часто-густо патетично нещадні: "Ні, геніальний Пушкіне, укоханий літературний кумире, християнин не назве тебе своїм навчителем і не схилить перед тобою своє вільне чоло!".

Вельми прикметним є ставлення Неплюєва і до світогляду Ф.Достоєвського. Цього митця і мислителя вій цінував особливо і визнавав за можливе порівнювати! Пророчу силу його генія лише з проповідницькою могутністю таких легендарних оповідачів, як Соломон і Макарій Великий.

Отже, ідею кооперативного, артільного характеру нового економічного ладу Росії, що визріла у Неплюєва, він обстоює як "хліб насущний" і, водночас, як спробу повернення до "трудових общин апостольських часів", до ідеалу "гармонії віри і праці". Обґрунтовуючи свою "братсько-виробничу" концепцію, Неплюєв апелює до багатовікового досвіду монастирського життя. Проте його побут не може за нових часів "служити нормою", позаяк монастирі заперечують "земне життя", цілковито орієнту-ючись на потойбічний світ. Як на Неплюєва, очистити "велику ідею апостольських часів" від монастирських нашарувань і означає створити братську общину на засадах "братолюбства" і "безкорислової праці". Зрештою Неплюєв уявляє собі наступний соціально-економічний лад Росії, а надалі і цілого людства у формі трудових общин - селянських, ремісничих, торговельних, "відомчих" і навчальних. Як же втілюється в життя ця своєрідна християнська позиція Неплюєва? 4 серпня 1881 р. він бере на виховання 10 найбідніших селянських дітей і відкриває притулок, який через чотири роки було розбудовано і перетворено на чоловічу сільськогосподарську школу, у якій усі вихованці були практично на повному утриманні фундатора. Система виховання, запроваджена в школі, мала за передумову гармонійний розвій "усіх трьох сторін людської природи": розумової, фізичної та моральної. Навчальний рік у школі тривав з 1 жовтня до 1 квітня; решту часу діти працювали на ланах і в майстернях. Влітку канікул заведено не було, а відпусток зовсім обмаль, та й ті нетривалі.

Кабінет в домі Неплюєва

Програма занять практично не відрізнялась від програм інших навчальних закладів такого типу: Закон Божий (короткий катехізис, православне богослужіння, найважли-віші події з церковної історії); російська мова (етимологія, синтаксис, коротке ознайомлення з історією російської літератури);

географія (Росії та Європи); арифметика (прості та десяткові дроби, потрійні правила); геометрія (за підручником Малініна); фізика; елементарна хімія; анатомія і фізіологія; сільськогосподарська ентомологія; ботаніка; російська історія (за підручником Іловайського); законознавство (найголовніші закони, які стосуються селянського побуту); бджільництво; молочна справа; тваринолікування; землеробство; луківництво; короткі відомості щодо сільськогосподарської економії та рахівництва; лісництво; співи.

Курс навчання було розраховано на п'ять років. Упродовж перших трьох учні здобували, головним чином, загальноосвітню та загальну сільськогосподарську підго-товку (вступати до школи дозволялось дітям до 12 - 17 років усіх християнських сповідань). Останні два класи називалися спеціальними, а програми їхні мали за мету поглиблене вивчення профільних предметів, спеціалізацію за інтересами, випрацювання навичок в організації виробництва та управління. В атестаті зазначено було галузь сільського господарства, на "якій учень знався найбільш". Випускники школи діставали пільги щодо відбування війської повинності. Окрім того, учні, які успішно закінчили повний курс навчання, назавжди звільнялися від тілесних покарань. Висока якість навчання гарантувала вихованцям можливість одержати роботу поза братством, хоча це дуже засмучувало Неплюєва, який мріяв, щоб всі його вихованці вступали до "братських колоній", а не подавалися "торгувати на ярмарок життя".

1891 р. Неплюєв, цілком присвятивши себе обраній справі (до речі, він ніколи не був одружений), відкрив ще одну, цього разу жіночу школу, опікункою якої стала його мати, а сестри Ольга та Марія - виховательками.

"Черниговская земская неделя" у 1914 р., через кілька років після смерті М.Неплюєва, зазначала, що по всій Чернігівській губернії з її тримільйонним населенням нараховується загалом 8 сільськогосподарських шкіл, причому тільки дві з них (неплюєвські) - безкоштовні, і вони до того ж мають значну перевагу над рештою щодо рівня політехнізації, обсягу й глибини набутих знань, а також щодо рівня організації навчального процесу. Можна з певністю стверджувати, що Воздвиженські школи були унікальними просвітницькими закладами не тільки на Чернігівщині, а й у всій країні.

Хутір Воздвиженськ. Братство. Фото 1910.

Специфічною рисою організації неплюєвських шкіл були так звані братські гуртки вихованців. Усі учні поді-лялися на три категорії.

Вихованці-старшокласники із найбільш зразковою поведінкою складали "старший братський гурток", піклувальником якого був особисто сам опікун. Кожному членові гуртка доручалося виховання чотирьох-п'ятьох менших дітей, яких він мав "привести до підніжжя хреста Господня". Були й "позагурткові" вихованці, про яких Неплюєв висловлювався несхвально. Старший й молодший гуртки докладали зусиль, аби обернути "позагурткових" на "гурткових". Шкільна практика випрацювала багато заходів, за допомогою яких "старші" впливали на "молодших". Так, наприклад, кожний молодший вихованець мусив вести щоденник, який неодмінно читав старший і, зазначивши всі "видатні" події, переказував їх опікунові. По черзі старші вкупі з молодшими відвідували Неплюєва вдома, аби розказати про своє духовне життя, висповідатись і помолитись разом із наставником.

Крім членів старшого братського гуртка і "старшин" помічниками Неплюєва у справі виховання були викладачі Воздвиженської школи. Спершу тут викладали сторонні особи, які мали вчительські дипломи. Ці порівняно незалежні люди заважали Неплюєву запроваджувати в життя свої "братські" принципи. Від 1888 р. школі було надано право мати вчителів зі своїх же вихованців. Відтак з'явились нові викладачі, "в котрих розум упорядкований вірою у абсолютну істину християнського світогляду".

Сенс цієї педагогічної моделі полягав у тім, що цілком змінені п'ятирічним вихованням діти починають інакше мислити й почувати. У них з'являються особливі запити, отож їм уже "не подобається жити серед хижих вовків, у цьому світі боротьби і наживи".

Виховання "братолюбних" взаємин підтримувалось особливою, відмінною від офіційної, системою релігійного життя. Крім звичайних канонічних правил, у Воздвиженську були запроваджені - з дозволу покровителя братства єпископа Чернігівського і Ніжинського - деякі додаткові звичаї: читання особливих молитов, складених Неплюєвим і членами братства, "персональних" молитов за "братів", котрі відбувають військову повинність, мандрують тощо. З церковного амвону Неплюєв нерідко виголошував власні проповіді. Богослужіння супроводжувались співами братського хору. Інколи, наприклад у свята, Неплюєв виконував свої релігійні музичні композиції.

Отже, осереддям виховної системи Неплюєва була її морально-релігійна сторона в комплексі з політехнічною освітою. 3агалом, ця педагогічна система, безперечно, була доволі ефективною.

Було б помилкою уявляти, що культурне життя братства зводилося до релігійного виховання і професійної підготовки; навпаки - непогано було організовано самодіяльність, проводилися музичні та літературні вечори, ставилися вистави. Запрошені лектори часто-густо виступали з доповідями про російських та іноземних письменників, а сам Неплюєв на загальнобратських зборах оповідав свої враження від поїздок у Петербург або за кордон. Братська книгозбірня нараховувала близько 6000 томів; вихованцям дозволялося користуватись і бібліотекою опікуна. Плідно працював літературний гурток, вірші його учасників потрапляли і на сторінки загальноросійських видань. Серед вихованців Воздвиженського братства були навіть свої композитори.

Організаційна структура і механізм управління у Воздвиженському трудовому братстві мали авторитарний характер. Згідно зі статутом, члени братства поділялися на три ступені: повноправних, прийомних та членів-змагальників. Тільки повноправні брати були "господарями братства", визначали його звичаї, а також утворювали вищий орган управління - Думу з практично необмеженими повноваженнями. Очолював Думу нею ж "обраний" блюститель (від дня заснування братства і до смерті ним був Неплюєв). Тільки Дума мала право вирішального голосу в усіх внутрішніх справах та зовнішніх зв'язках. Прийомні члени братства мали рівні права в доходах з повноправними, корилися заведеному останніми звичаєві життя, але не брали участі у виборах Думи і блюстителя. Через обмежену кількість повноправних братів і специфічну процедуру переходу з прийомних у повноправні більшості членів братства судилося назавжди лишатися неповноправними.

Повноправні члени братства складали його еліту, а Дума була монопольним керівником і розпорядником фінансів, твердинею релігійно-моральних засад. Доречним було б додати, що на випадок розпуску братства владою (саморозпуск заборонявся статутом) усе його майно мало перейти у цілковиту власність тільки повноправних членів, аби вони поділили його порівну.

Воздвиженськ. Вінокурний завод. Фото 1900.

Попри таку ієрархію, спосіб господарювання у братстві та організація праці в ньому, далеко випереджали свій час і багато в чому заслуговують на увагу і сьогодні. За характером виробничої діяльності братство поділялося на окремі "родини" (бригади), очолювані старшинами.

В економічному житті порядкувала господарська рада, підлегла Думі: спеціальні господарські комісії вирішували справи поточні. Братське господарство було багатогалузеве, інтенсивне, з непорушуваною десятипільною сівозміною (на тлі селянського трипілля), з розвиненим травосіянням, підсобними підприємствами, пасікою, фермами з породистою худобою. Добре було поставлено садівництво, його продукція навіть експортувалася. У братстві не схвалювали вузької спеціалізації, рекомендувалося опанувати декілька професій.

Оцінюючи ефективність такого типу організації господарства, можемо зазначити, що загалом продуктивність праці і якість продукції тут були вищі, ніж у навколишніх селян-одноосібників. Модель організації "братської праці" можна вважати одним з проміжних типів господарювання поміж колективним і фермерським виробництвом. Наочно демонструючи переваги великого господарства над дрібним, "артільно-братський підхід" виказував і притаманні колективному виробництву хиби: панування принципу зрівняльності у розподілі і споживанні, відсутність глибокого зацікавлення наслідками праці, спроби домогтися поділу власності поміж окремими "братами".

Чимало служителів церкви, попри заступництво, виявлене братству з боку єпархіального архієрея, категорично не визнавали ані трудових общинних ідей, ані підозрілих, на їхній погляд, неплюєвських новацій у релігійному житті, ані критики Неплюєва на адресу "невченого й недбайливого" духівництва. Вже тільки те, що братська Дума добирала й затверджувала кандидата у священики братської приходської церкви, обурювало їх до краю.

Дрібне й середнє чиновництво не дуже полюбляло братство за те, що там не вдавалося займатися здирством, як у селах: - перед Неплюєвим доводилося "ламати шапку". Заможна частина селянства вбачала у Воздвиженському артільному господарстві конкурента; та й Неплюєв у своїх творах прямо зазначав, що розвій сільського господарства у формі трудових братств звільнить найбідніших від кабали і визиску. Не завжди Неплюєв доходив згоди і з земством, яке виявляло спротив надмірному (на думку земських діячів) релігійному вихованню у неплюєвських школах і політехнізації освіти.

Складні взаємини виникли з основною масою місцевого селянства, яке Неплюєв за ставленням до братства поділяв на три групи: "перша (невелика) гаряче співчуває справі братства; друга (більшість) - ставиться цілком недовірливо, цураючись цієї незрозумілої новації; третя (невелика) -ненавидить нас фанатично". У тім часі селяни не знали іншого великого господарства, крім поміщицького, що було для них джерелом гноблення і неволі. Саме через те й виробився у селянства стійкий спротив до будь-якого великого господарства. Ототожненню артільної земельної власності братства з поміщицькою багато посприяло й те, що на чолі братства стояв великий поміщик. Траплялось, що селяни навіть підпалювали братське майно.

Отакий негативізм щодо його ідей та практики повсякчас вражав Неплюєва. "Мені вдалося, - писав він, - встановити дружнє спілкування з широким колом осіб у Росії, Німеччині, Франції, Швейцарії, Англії, Бельгії та ряді інших країн; видати за кордоном іноземними мовами чимало брошур... А от у себе, із сусідами справа не ладнається".

Не можна заперечувати й того, що чимало завинили у такому неприязному ставленні до себе і самі "неплюєвці", які фактично поділяли весь світ на дві половини: з одного боку - світ, що погруз у злі, "ринок наживи", "антихристи", а з другого - вони самі, "сумирні агнці", охоронці "царства істини" і "Божої благодаті". До навколишнього невченого й нужденного населення Неплюєв та його община були байдужі.

Відсутність благодійності за межами братства мимохіть впадала в око кожному, хто відвідав Воздвиженськ. Наприклад, Г.Меншиков писав, що "двадцятирічне перебування п.Неплюєва в його окрузі не позначилося нічим добрим в народному житті. Так само, як і 20 років тому, злидні тут просто вражаючі. Поміж дітлахів, котрі при мені тримали іспит до школи, величезна більшість із підірваним харчуванням. Медицина майже відсутня: в Глухівському повіті - один лікар припадає на весь повіт".

У квітні 1900 р. Неплюєв навіть думав, що справу йог життя "вже поховано". Опікунові відверто дали зрозуміти, що в братстві "панує задушлива моральна атмосфера",а братська Дума - така собі "закрита судова установа ", відносно до якої решта членів братства є " мовчазна покірлива" юрма дітей"; що у вихованні бере гору "похмура релігійність", "суха ідейність" та "нещадно суворе ставлення всякої самостійної думки". Цього разу братство пощастило зберегти, хоча з нього й вийшла частина ініціативних незалежно мислячих членів.

Після смерті Неплюєва 1908 р. братство (а радше - його Дума) вступила у володіння неплюєвськими маєтками. Вони становили понад 16 тисяч десятин землі з лісом, будівлями, худобою, реманентом, підсобними підприємствами. Загальна І вартість майна сягала 1750000 карбованців. Щорічні прибутки братства від маєтків напередодні Першої Світової війни становили 112 тисяч карбованців, а актив братства сягав двох мільйонів. Отож, братська Дума виявилась новим великим власником. Місіонерської ревності у Думи не було, і жодних філій Воздвиженського братства не виникло. Члени його, які раніше, працювали від рання до смеркання і жили за канонами "охайної, здорової, дешевої простоти".

Своє братство М.Неплюєв вважав лише першою ланкою у всеросійській, а потім і всесвітній системі трудових братств. Однак цим сміливим задумам не судилось справдитись.

Воздвиженське трудове братство такі і залишилось одним єдиним у в своєму роді експериментом.

(За матеріалами В.Н.Авдасьова, В.В.Ткаченко)